Автор знав з досвіду, принаймні з 1764 року, після друку «Почуттів громадян» («Sentiment des citoyens») Вольтера, яким травматичним може бути погляд на своє приватне життя. Він не міг ігнорувати той факт, що сповідь про його власне життя є водночас зізнанням про приватне життя близьких йому людей, на що у них не питали згоди. «Оскільки це неможливо зробити, не показавши й інших людей такими, які вони є, ця праця могла вийти в світ лише після моєї смерті і смерті багатьох інших». І тому він заздалегідь просить у самому тексті у них вибачення.
Неможливо точно визначити час, коли Руссо почав працювати над «Сповіддю». Різні джерела подають різні дати: з 1765-го по 1770-й, з 1775-го по 1780-й. У тексті «Сповіді» Руссо зізнається: «Я ніколи не міг нічого створити, сидячи з пером у руці за письмовим столом перед аркушем паперу. Я подумки пишу на прогулянках, серед лісів і скель, уночі в ліжку, під час безсоння». Безсумнівним залишається той факт, що роки роботи над проектом сповіді в житті Руссо були заповнені мандрами та буремними подіями. Він почав занотовувати свої спогади в особливо складний період свого життя: в 1762 році парламент Парижа засудив «Еміля», наказавши спалити текст, це рішення відразу наслідували республіка Женева і Голландія. Руссо переховувався і знайшов притулок у князівстві Невшатель. П’ять перших книжок написані у Вутоні, шоста – в Тріє, наступна – в Монтері, дванадцята – в Парижі. Руссо вкладає в письмо перші п’ятдесят три роки свого життя до 1767 року. Улюблений видавець Руссо Рей, Мульту та Дюкло квапили Жан-Жака написати історію свого життя, і в 1764 році він почав писати свій портрет. Процес роботи над твором змінив напрям свого розгортання після сварки Руссо з Вольтером та видання «Почуттів громадян», в яких Вольтер, ховаючись під псевдонімом, відкривав усім відмову Руссо від своїх дітей (вчинок, який у тексті «Сповіді» набуде пояснення, причому Руссо підкреслить, що не приховував своїх дій, навіть більше – розповідав усім знайомим). Руссо подумав, що пані д’Епіне (про яку також багато мови у «Сповіді») дала матеріал для пасквіля на нього, і, будучи упевненим, що його прагнуть заплямувати назавжди, заборонив друк ескізу «Мій портрет» та з метою виправдатися і скомпрометувати опонентів почав писати «Сповіді».[228]
Руссо довіряв видавцям та книгопродавцям у роботі з його навіть найдрібнішими документами, однак зіштовхнувся з пародіями на себе, спланованим чи мимовільним маскуванням його письма. Саме тому в 1774 році він забороняє будь-яке видання своїх робіт без особистого дозволу та контролю. Був період, який знайшов відображення у тексті «Сповіді», коли Руссо вважав друзів не менш небезпечними за ворогів. Деякі з них навіть покаялись у спокусі завадити виданню праць Руссо. Рене де Жирарден,[229] Поль Мульту,[230] П’єр Дюпейру[231] взяли на себе відповідальність за посмертне видання повного зібрання творів Руссо, громадянина Женеви, що виходило з 1782-го по 1789 рік. Вони мали виконати чималу роботу: в рукописах «Сповідь» мала аж три нетотожні варіанти.
Друзі Руссо разом мали на руках перший неповний рукопис, що містив три перші книги та частину четвертої, до якого входив унікальний незавершений вступ (його не було в інших двох варіантах), другий текст, що був знайдений після смерті автора в письмовому столі,[232] та третій варіант (що був переданий Мульту). Ухвалили у 1782 році видати повне зібрання творів, куди ввійшли перша частина «Сповіді» (перші 6 книг), нарис «Руссо судить Жан-Жака» та «Прогулянки самотнього мрійника», а також «Роздуми про уряд Польщі» і зібрання кореспонденції.
У вступі до повного зібрання творів Руссо Дюпейру засудив перенесення тіла Руссо до пантеону й підкреслив нерозривний зв’язок Руссо-людини з його творами. Як напише пізніше Леон Фейхтвангер, «живий Жан-Жак розчинився у своєму творінні». Дюпейру зазначає, що Руссо не був безгрішним, але разом з тим він унікальний приклад доброчинної людини, «яку падіння підносили, а помилки спонукали боротися і перемагати».
228
В оригіналі слово «сповідь» використано у множині, що вказує на відсутність внутрішньої цілісності суб’єкта, на усвідомлення героєм-оповідачем хаосу свого внутрішнього світу та, відповідно, неможливості здійснити сповідь в однині (як одного «Я»). Традиційно «Сповідь» і Руссо, і Авґустина перекладають зі зміною числа на однину.
229
«Сповідь», як і рукопис «Юлії, або Нової Елоїзи», перейшли у власність Терези після смерті Руссо, яка доручила маркізу Жирардену опікуватися виданням. Жирарден написав «Лист про смерть Ж.-Ж. Руссо»; в його маєтку Шато де Ерменонвіль знайшов притулок в останні дні свого життя Жан-Жак Руссо, де був похований на тополиному острові, який за кілька днів до своєї смерті назвав місцем бажаного вічного спочинку. Острівець був названий Елізіумом (так називає свій сад героїня Руссо Юлія в романі «Юлія, або Нова Елоїза») і став місцем паломництва.
230
Поль-Клод Мульту (1731–1787) – пастор у Женеві, знайомий з Руссо з 1754 р., з міркувань совісті відмовився від сану; залишився вірним другом Руссо. В 1778 р. Руссо передав йому рукопис «Сповіді», першу частину якої той почав друкувати у 1781 році.
231
П’єру Дюпейру Руссо віддав перший варіант «Сповіді» та прямо висловив свою волю, щоб книжку було видрукувано після його смерті.
232
Саме цей варіант Тереза Левассер передала Конвенту. Він складається з усіх 12 книг і зараз зберігається в бібліотеці французького парламенту.