Видавець уперто відмовлявся друкувати другу частину «Сповіді», що викликала багато суперечок. Після смерті свого батька П’єр Мульту в 1788 році надрукував книги VII–XII (другої частини) у Женеві. Він писав, що був свідком нетерпимості суспільства, і, намагаючись виправдати свій вчинок, заявляв про існування декількох екземплярів рукопису «Сповіді», які можуть потрапити в руки нескромних видавців, і тому, щоб попередити зміни в тексті Руссо, він вважав своїм обов’язком видрукувати частини, що перейшли йому у спадок.[233] У книзі сьомій «Сповіді» Руссо так відгукується про свого майбутнього видавця: «Але найбільші свої сподівання я пов’язував з Мульту, молодим хлопцем, що подавав найбільші надії своїми талантами і гарячим розумом. Я завжди любив його, хоча його поведінка щодо мене часто бувала двозначною і хоча він був близький з моїми найлютішими ворогами. Попри все це, я все ще переконаний, що саме він найбільше покликаний стати захисником моєї пам’яті і месником за свого друга».
Видання «Сповіді» супроводжувалося запеклими суперечками між видавцями (Дюпейру, Жирарденом, сином Мульту). Дізнавшись про вчинок П’єра Мульту в Женеві, Дюпейру заявив про зраду і розпочав видання «Сповіді» у видавництві Невшателя, яке мало виправити помилки женевського видання. Ж. Роже, пастор та письменник з Лозанни, писав у листі видавцям, яких вважав дуже повільними та занадто обережними: «Небо навіки благословило Руссо, але помилилось у виборі його видавців».
Слід підкреслити, що частини «Сповіді» виходили з 1782-го – року революції в Женеві, до 1789-го – початку Французької революції. Для тексту автора, який оголосив «час революції», цей збіг став доленосним. Завдяки виданню частин книги в два етапи вихід другої частини перетворив першу, видану в 1782 році, на якір колективної пам’яті перших читачів «Сповіді». Горизонт очікування читачів гармоніював зі зростаючими революційними настроями, в світлі яких були сприйняті події приватного життя Жан-Жака (зокрема такі, як відмова від дітей чи суперечки з відомими людьми). Якобінці прославляли Руссо, але чути не хотіли про його «Сповідь». Для них головною працею громадянина Женеви був «Суспільний договір», а ще педагогічний роман «Еміль».
Другий варіант рукопису «Сповіді», що є повним, виходив друком у місті Пуансо хоч і пізніше за перші видання, але все ж не за заповітом свого автора – у 1795 році.
Бажання виправдатися (що стало поштовхом до створення книги, в якій – як це не парадоксально – декілька разів отримує заперечення) не вплинуло на створення у тексті ідеалізованого образу видатної особистості XVIII століття. «Я обіцяв написати сповідь, а не самовиправдання, тому обмежуся сказаним». У передмові до драми «Нарцис» Руссо наводить думку, що може тлумачитися і як пояснення проекту «Сповіді»: «Готовий визнати, що існують безсумнівні генії, здатні прозрівати істину крізь покрови, які її окутують; ці нечисленні обрані душі протистоять глупоті та марнославству, ницим ревнощам та іншим пристрастям, якими сповнена любов до літератури… Важко виправдовуватися, але я сміливо визнаю, що труднощі не у виправданні перед широкою публікою чи перед моїми супротивниками, а у виправданні перед самим собою: бо лише я можу судити, подивившись у своє серце, чи вартий я того, щоб увійти в це обране коло… Мені потрібен був цей досвід, щоб закінчити знайомство з собою».[234] Зі сторінок «Сповіді» постає людина без прикрас, зі своїми слабкостями, бажаннями, достоїнствами, успіхами та поразками.
Діалог Руссо зі своїм минулим включає цілий комплекс питань до тексту, що визначають його своєрідність у світовій літературі та підкреслюють постійну актуальність: відношення оповідача до себе як учасника подій минулого, діалектика правдивості та вигадки, замовчування та зізнання. Розгортання цих питань у порівнянні з питанням відношення біографії Ж.-Ж. Руссо до історії героя, створеної у тексті «Сповіді», відкриває більш цікаві перспективи як для дослідника літератури, так і для пересічного читача. Людину, що постає зі сторінок «Сповіді», читач має право розглядати і як мислителя чи мрійника, як політика чи жертву манії переслідування, і як музиканта та романіста. У відповідь на сприйняття певного ракурсу образу Руссо, створеного «Сповіддю», твір одразу викриває його неповноту. Текст містить у собі безліч різноманітних пластів, що здатні відкрити читачеві найбільш різнопланові духовні перспективи.
233
П’єр був присутнім на пам’ятній вечері Руссо та його батька, на якій було передано рукопис «Сповіді» Мульту у травні 1778 року.
234
Цитується за: