Жан Старобінський,[235] якого можна назвати найуважнішим інтерпретатором Руссо, помітив найсуттєвішу особливість його творчості, що повною мірою характеризує саме текст «Сповіді». Руссо постійно ставить перед читачами питання, пошук відповіді на які, чи принаймні їх обговорення, змушує (у позитивному розумінні) нас постійно перечитувати його, пропонувати нові потрактування та відкидати старі, відмовлятися від формул, які робили текст Жан-Жака звичним і народжували впевненість у тому, що ми зрозуміли Руссо раз і назавжди. Кожне покоління відкриває для себе нового Руссо, знаходить у «Сповіді» приклад для наслідування або предмет категоричного заперечення.
Попри те, що Руссо давно посів визначне місце в історії нашої цивілізації, питання сприйняття та розуміння його тексту залишається і досі важким. Дуже цікавим є питання сприйняття «Сповіді» Руссо його сучасниками. Філіп Лежен[236] стверджує, що сучасникам із Женеви був незрозумілий проект Руссо, і як доказ цитує матеріал із журналу «Літературні роки»[237] за 1782 рік, що вийшов через чотири роки після смерті автора «Сповіді». Перші реципієнти зустрічали у тексті знайомі їм з реального життя епізоди, такі, наприклад, як епізод в Турині, коли Жан-Жак показує на вулиці свою дупу, за що блискавично отримує хорошого прочухана, або Ліон, який Руссо розглядає як одне з найрозпусніших міст, котре він знав. Філіп Лежен наполягає на тому, що страх перед спадкоємцями (який у світлі концепції читача Руссо[238] треба розуміти як відповідальність за кожного можливого реципієнта) стримував автора «Сповіді» від вільного безконтрольного включення епізодів зі своєї біографії у зміст твору, що в окремих місцях могли надати тексту аморального змісту.
У преамбулі (1764) до рукопису «Сповіді», який зберігається в Невшателі,[239] Руссо вказував, що робота над його проектом вимагає пошуку та вироблення нової мови, яка могла б однаковою мірою передавати і комічні ситуації, і ті, за які автор червоніє, і піднесене, і ганебне і т. д. «Я зробив перший і найважчий крок у темному й брудному лабіринті своїх зізнань. Найважче зізнаватися не в злочинах, а в тому, що смішне й ганебне».
«Сповідь» повідомляє нам одночасно і надто багато, і надто мало. В одній книзі Руссо запевняє читача: «Я ніколи не говорив менше того, що було. Інколи я говорив більше…» В іншій – дає підказки для визначення принципу відбору епізодів із пройденого життєвого шляху: мораль більбоке, смисл якої полягає у тому, щоб «не говорити, коли мені нічого сказати». То наголошує, що переслідує ціль покрити письмом усі хвилини свого життя, і в реалізації цього проекту письмо виходить з-під влади автора: «І чому тільки я не завершую розповідь про свою службу у пані де Верселлі на цьому місці?» То прямо зізнається, що пропускає певні періоди свого минулого, оскільки: «З моїм серцем не траплялося тоді майже нічого цікавого, що залишило б у ньому слід для яскравого спогаду». Вісім чи дев’ять років (герой сам не може чітко визначити часові рамки), від прибуття в Шамбері і до від’їзду в Париж, хоча і не позначені пам’ятними подіями, на думку оповідача, варті того, щоб цей період дослідили. Так, читачу доводиться рухатися простором сповіді Руссо, використовуючи все нові вказівки до розуміння принципу відбору матеріалу, перетворення життя на текст, щоб наприкінці книги шостої відчути, як росте відповідальність сучасного читача. Час, що відділив нас від перших реципієнтів «Сповіді», змушує приймати слова Руссо як випробування: «Час може зняти багато покривал, і якщо пам’ять про мене дійде до нащадків, можливо, вони коли-небудь дізнаються, що я хотів сказати. Тоді люди зрозуміють, чому я замовкаю». Там, де текст допускає лакуни, місія читача виростає за своїм значенням, адже саме він мусить розкодувати причини мовчання і заповнити пропущені роки («Після двох років терплячої мовчанки, попри своє рішення, я знову беруся за перо. Причини, які мене спонукали до цього, читач зможе зрозуміти, лише прочитавши книгу до кінця»).
Руссо ділить свій текст на дві частини: до першої входять книги I–VI та преамбула, що охоплюють період з 1712-го по 1740 рік (тобто включає історію життя героя від народження до 28-річного віку, роки навчання до приїзду в Париж); друга частина включає VII–XII книги про життя в Парижі, успіхи в галузі музичного мистецтва та філософії, визнання після видання «Юлії, або Нової Елоїзи» (книга одинадцята) та напади на нього після виходу «Еміля»,[240] які змусили його залишити Францію. Жан Старобінський влучно визначив зв’язок між двома частинами твору Руссо: перші книги постають «Сповіддю» до «Сповіді», відображенням особистості, якому останні книги «Сповіді» покликані дати правильне тлумачення.
235
Старобинский Ж. Поэзия и знание: История литературы и культуры. – Т. 1. – М.: Языки славянской культуры, 2002.
237
Журнал
238
Маска видавця дозволяє автору «Юлії, або Нової Елоїзи» відкрито брати на себе відповідальність за книгу та за читача, сформованого нею.
239
Зібрання творів, І, Сповіді. Інші автобіографічні тексти. – Галлімар, Плеяда, 1959. – С. 1148–1155.
240
У четвертій частині «Еміля» вустами вікарія з Савойї проголошується думка Руссо про те, що релігія коріниться у почутті. Цю думку не могло сприйняти тогочасне суспільство беззастережно, її вважали зухвальством. Вийшов наказ заарештувати Руссо, і він змушений був тікати спочатку до Невшателя (тоді прусського Ноєнбурґа), а потім до Англії.