Якщо цього нещасного хлопчика виховували абияк, то з його братом поводилися інакше. Навіть про царських дітей не піклувалися так старанно, як ходили коло мене в перші роки мого життя. Рідні обожнювали мене і, що ще більша рідкість, любили, але не панькали. Жодного разу, аж поки я покинув рідний дім, мені не давали гасати вулицею з іншими дітьми, нікому не доводилося стримувати в мені вередування чи потурати забаганкам, які приписуються природі, але породжуються лише поганим вихованням. Я мав вади свого віку, був пащекуватий, любив солодощі і часом брехав. Міг красти фрукти, цукерки, їжу, але мені не давало втіхи завдавати іншим болю, псувати речі, звалювати провину на інших, мучити тварин. Пам’ятаю, одначе, що якось я напудив у казанок сусідки, пані Кло, поки вона була в церкві. Зізнаюся навіть, що цей спогад усе ще звеселяє мене, бо пані Кло, по суті добра жінка, була все ж таки надзвичайно буркотливою старушенцією. Така коротка і правдива історія моїх дитячих злочинів.
Як міг би я зробитися злим, коли перед моїми очима були тільки приклади лагідності, і мене оточували найдобріші люди на світі? Батько, тітка, няня, наші родичі, друзі, сусіди й усі навколо мене не підкорялись мені, але любили мене; я також любив їх. Моя воля була так мало збуджена і зустрічала так мало спротиву, що мені майже не спадало на думку чогось бажати. Можу присягнутися, що до мого вступу до майстра я й не знав, що таке забаганка. Весь час, окрім тих годин, коли я читав або писав коло батька і коли няня водила мене гуляти, я проводив зі своєю тіткою. Я дивився, як вона вишивала, і слухав, як вона співала, сидячи чи стоячи біля неї; і був задоволений. Її веселість, лагідність і приємне обличчя справляли на мене таке сильне враження, що я досі виразно бачу її риси, її погляд, її манери: я пам’ятаю її ласкаві слова, я міг би описати її одяг і зачіску, не забувши двох чорних кучерів на скронях за модою того часу.
Я переконаний, що їй я завдячую любов’ю чи, точніше, пристрастю до музики, пристрастю, що розвинулася в мені тільки набагато пізніше. Вона знала напрочуд багато арій та пісень, які співала несильним, але приємним голосом. Ясність душі цієї прекрасної дівчини проганяла задумливість і смуток від неї самої і від усіх, хто оточував її. Спів її так зачаровував мене, що багато з її пісень надовго залишалися в моїй пам’яті; але навіть і тепер, коли я зовсім забув їх, у міру того, як я старію, вони воскресають у пам’яті з невимовною чарівністю. Чи можна повірити, що я, старий базіка, змучений клопотами і стражданнями, іноді ловлю себе на тому, що плачу, як дитя, наспівуючи ці пісеньки розбитим і тремтячим голосом? Особливо ясно згадався мені мотив однієї з пісень, але, попри всі зусилля згадати її слова, друга половина їх вислизає з моєї пам’яті, хоча мені невиразно пам’ятаються якісь рими. Ось її початок і те, що я пам’ятаю з подальшого:
Я намагаюся збагнути, в чому полягає зворушлива чарівність, яку має для мого серця ця пісенька: це примха, якої я не розумію; але я геть не в змозі доспівати її до кінця без того, щоб сльози не зупинили мене. Я сто разів збирався написати до Парижа, аби мені знайшли решту слів, якщо хтось іще пам’ятає їх. Але я майже певен, що втіха, яку мені дає спогад про цю пісеньку, зменшиться, коли я отримаю доказ того, що не лише моя бідолашна тітонька Сюзон, а й інші співали її.
Такі були перші вподобання початку мого життя: так почало формуватися чи виявлятися в мені моє серце, горде і ніжне водночас, і моя вдача, жіночна, але непогамовна, – вдача, що вічно коливається між слабкістю й мужністю, між знемогою й доблестю, аж до кінця змушувала мене заходити у протиріччя із самим собою і спричинилася до того, що і стриманість, і насолода, і задоволення, і розсудливість однаково вислизали від мене.
Процес мого виховання був перерваний нещастям, наслідки якого вплинули на все моє життя. Мій батько посварився з паном Ґотьє, французьким капітаном, який мав родичів у Раді. У цього Ґотьє, людини нахабної і підлої, кров заюшила з носа, і, щоб помститися батькові, він звинуватив його в тому, що той оголив шпагу в місті. Батькові загрожувала в’язниця, і він вимагав, щоб туди ж, згідно із законом, спровадили і його обвинувача. Він не зумів цього добитися і визнав за краще покинути Женеву й назавжди розлучитися з батьківщиною, ніж поступитися в тому, що зачіпало його честь і свободу.
12
Тірсісе, я не могла слухати твою сопілку під в’язом: про це вже говорять у нашому селі. Серцю небезпечно аж так прихилятися до пастуха. І в троянди завжди є колючки (фр.).