Від «Сповіді» Авґустина читач знає: парити колами пам’яті є єдиним способом відкрити правду душі. Руссо перефразував думку свого попередника, стверджуючи, що йому потрібно якнайглибше зазирнути в себе самого. В останній частині «Пошуків втраченого часу» Марсель Пруст повторить віднайдений у попередні епохи засіб розуміння минулого: «я по колу спускаюсь у себе». У варіанті тлумачення способу відкриття правди свого «Я», що пропонує «Сповідь» Руссо, відсутня метафора кола (як у Авґустина та Пруста), але тим більше підкреслюється мотив погляду («заглянути в себе»). В акценті Руссо на оптичних ресурсах у пізнанні правди свого внутрішнього світу вияскравлюється просвітницьке розуміння зв’язку погляду з раціональним осмисленням. Герой «Сповіді» доходить висновку про те, що для осмислення природи почуттів потрібний саме погляд не назовні (наприклад, об’єкт захоплення), а в глиб себе. «Всю силу своєї прихильності я відчував лише тоді, коли її не бачив». Цей висновок допомагає Руссо-оповідачу в розгортанні тексту-пам’яті: «Я добре бачу лише те, що залишилося в мене в пам’яті, і розумний лише у своїх спогадах».
У «Сповіді» Руссо просто скасовується опозиційність вигадки та правди, адже обманом для її автора є виключно те, що суперечить істині. Саме тому на шляху відкриття істини свого «Я», на що зазіхає проект Руссо, всі елементи виконують свою функцію, жодним чином не ображаючи справедливість (наскільки б близькими чи далекими не були вони від життя реальної людини).
У тексті «Сповіді» вигадка не тлумачиться героєм-оповідачем як така, вигадані висловлювання з’являються в розповіді одразу обумовлені цілим рядом причин (як вигадка про те, що стрічку вкрала Маріон), включені в систему підстановок смислів, що породжують переживання сорому, бажання та витіснення, в чому і полягає своєрідність проекту Руссо.
Риторика сповіді, що лежить в основі всього проекту, насправді не працює в перших книгах «Сповіді», присвячених подіям дитинства та юності. Поль де Ман, зосереджуючи увагу на епізоді зі стрічкою, що ввійшов у список найбільш згадуваних у критиці сцен з художньої літератури,[246] вказує на суттєву характеристику тексту Руссо, в якому існує дивна нерівновага між спрямованістю доказу та спрямованістю прикладів, які зовсім не відповідають заявленому наміру. Так, неодноразово у тексті ми знаходимо ствердження про те, що Руссо пропустив окремі епізоди тому, що вони показували його у надто вигідному світлі. Але коли про деякі з цих епізодів потім усе ж розповідається для того, щоб зробити портрет більш точним, вони виявляються навдивовижу недоречними. Герой, який попередньо заявляв про упускання деяких епізодів, включаючи їх у розповідь, не називає імен своїх товаришів по іграх, які випадково поранили його, оскільки від оголошення їхніх імен у той час він, за його ж словами, мало б що виграв. Ці досить неприємні історії про фізичне насилля, криваві каліцтва та поламані пальці, розказані у такий спосіб, що біль та жорстокість запам’ятовуються краще за доброчинність, яку вони мали ілюструвати. Усе це дозволяє критикам робити висновок про те, що у тексті Руссо відсутній контроль над впливом на реципієнта, який він намагається створити.
Кожен може формувати свій висновок про скерованість діалогу Руссо-оповідача з читачем, але беззаперечним у будь-якому разі залишається той факт, що реципієнт суб’єкту сповіді потрібен не менше, ніж досвід останнього читачу. Намір «зробити свою душу прозорою в очах читача» пояснюється героєм-Руссо як реалізація його граничної відвертості, але разом з тим обраний шлях повертається для суб’єкта сповіді засобом самопізнання. Висвітлення Руссо порухів душі з усіх точок зору для читача може стати, а для героя стає основою розуміння джерела динаміки його внутрішнього світу.
246
Епізод зі стрічкою, або епізод з Маріон, згадується в критичних джерелах, мабуть, частіше за славнозвісне тістечко Мадлен з «Пошуків утраченого часу» М. Пруста.