Мої розповіді про подорожі схожі на самі подорожі: я ніяк не можу дійти до кінця. Я наближався до матусі, і моє серце радісно билося, але я не прискорював крок. Мені подобалося ходити не поспішаючи і зупинятися, де здумається. Бурлацьке життя чудово підходило мені. Йти пішки, коли гожа днина, гарною місцевістю, не поспішати і в кінці подорожі побачити щось дуже приємне – ось яке життя мені найбільше до смаку. Читач уже знає, яку місцевість я вважаю гарною. Рівнини, хоч які б гарні вони були, ніколи не здаються мені прекрасними. Мені потрібні гірські потоки, скелі, ялини, темні хащі, гори, круті дороги, якими треба видиратися нагору і спускатися, з прірвами обабіч, що так лякали мене. Дорогою до Шамбері я цілком намилувався усім цим.
Неподалік від однієї гори із зрізаною вершиною, яку називають Па де л’Ешель, якраз під широкою дорогою, висіченою в скелі, у місцині під назвою Шай, біжить і клекоче в глибокій ущелині маленька річка, яка, здається, витратила тисячоліття для того, щоб пробити собі шлях. Щоб уникнути нещасних випадків, дорогу обгородили парапетом, завдяки чому я міг вдивлятися в безодню і відчувати запаморочення скільки мені завгодно, – у моїй пристрасті до круч найзабавніше те, що у мене від них паморочиться голова, і мені дуже подобається це запаморочення, аби я сам був у безпеці. Міцно спираючись на парапет, я нахилявся вперед і стояв так годинами, поглядаючи час від часу на піну і блакитну воду, ревіння якої я чув крізь крики ворон і яструбів, що перелітали зі скелі на скелю, з однієї гущавини дерев в іншу, за сотню туазів[63] наді мною. Там, де схил був рівний, а зарості кущів негустими, щоб крізь них могли пролітати камені, я назбирував найбільші, які ледве міг підняти, і складав їх на парапеті; потім, кидаючи їх один за одним униз, я тішився, дивлячись, як вони котяться, підскакують і розбиваються на тисячі уламків, перш ніж долетять до дна ущелини.
Ближче до Шамбері я спостерігав подібне ж видовище, але в зворотному напрямку. Дорога там проходить біля підніжжя такого гарного водоспаду, яких я більше ніколи не бачив. Гора така крута, що вода відривається від неї і вигнутим струменем падає досить далеко, так що між водоспадом і скелею можна пройти, іноді навіть не замочивши одягу. Але якщо забути про обережність, вимокнути дуже легко, що й трапилося зі мною. Річ у тім, що, спадаючи з величезної висоти, вода розбивається і перетворюється на пил, і якщо підійти дуже близько до цієї водяної хмари, то спочатку не помітиш, що потрапив під бризки, але скоро промокнеш до нитки.
Нарешті я прибув і знову побачив її. Вона була не сама. Коли я увійшов, у неї був у гостях головний інтендант. Не сказавши мені ні слова, вона взяла мене за руку і відрекомендувала йому з тією грацією, яка відкривала їй усі серця: «Ось, добродію, той бідолашний хлопець; не відмовте йому у вашому заступництві на весь час, поки він буде гідний його, і я не турбуватимуся про його долю». Потім, звертаючись до мене, вона мовила: «Дитино моя, відтепер ви належите королю. Подякуйте панові головному інтендантові, який дасть вам шматок хліба». Я дивився широко розплющеними очима, не знаючи, що й подумати, честолюбство, стріпнувшись, ледве не запаморочило мені голову, я уявив себе помічником інтенданта. Проте моє призначення виявилося не таким блискучим, як я подумав, але й цього було цілком досить, щоб прожити, а для мене це було вже багато.
Ось про що йшла мова.
Король Віктор-Амадей,[64] розміркувавши за підсумками попередніх воєн і розташуванням батьківських володінь, що рано чи пізно вони вислизнуть з його рук, шукав лише відповідної нагоди, щоб викачати з них все, що можна. Кілька років тому він вирішив обкласти дворянство податком і наказав провести кадастровий опис усього королівства, щоб справедливо розподілити податки під час виконання свого плану. Цю роботу, почату батьком, закінчив син. Двісті чи триста землемірів, яких називали геометрами, і писарів, що іменувалися секретарями, було направлено на цю роботу, і до числа цих останніх матуся записала й мене. Ця посада, хоча й не надто прибуткова, забезпечувала безбідне життя в Шамбері. На лихо, робота була тимчасова; але вона давала можливість шукати іншу і вичікувати. Матуся передбачливо намагалася заручитися для мене особливим заступництвом інтенданта, щоб я міг після закінчення опису перейти на яку-небудь соліднішу посаду.
63
64
Віктор-Амадей II (1666–1732) – герцог Савойський, король Сицилії (1731–1720), король Сардинського королівства (1720–1730).