Думка про горішину і маленька історія, пов’язана з нею, так ясно жила чи воскресла в моїй пам’яті, що одним з моїх найприємніших проектів під час подорожі до Женеви 1784 року був задум відвідати Боссе, побачити знову свідків моїх дитячих ігор і особливо дорогу горішину, якій було на той час близько третини віку. Але я був тоді весь час такий заклопотаний, так мало розпоряджався собою, що не знайшов вільної хвилини, щоб задовольнити це бажання. У мене дуже мало можливості, що така нагода випаде мені ще коли-небудь. Але я ще не цілком втратив це бажання й надію і майже певен, що якщо коли-небудь, повернувшись у ці дорогі місця, застану живою мою милу горішину, то орошу її сльозами.
Повернувшись у Женеву, я років два чи три провів у дядька, чекаючи на вирішення своєї долі. Він хотів зробити свого сина інженером, учив його малювання і викладав йому «Елементи» Евкліда.[17] Я за компанію вчився всього цього і приохотився до навчання, а надто до малювання. Тим часом вирішували – зробити мене годинникарем, прокурором чи пастором. Мені більше хотілося бути пастором, бо я вважав проповідь чудовим ділом. Але малого доходу з маєтку моєї матері, який я ділив з братом, для продовження навчання було недостатньо. Позаяк мій вік ще дозволяв не поспішати з вибором, я жив і далі у дядька, марнуючи час і не припиняючи платити досить велику суму за своє утримання.
Дядько жив, як і мій батько, для власної насолоди, але не вмів, як той, підкорятися своїм обов’язкам і мало піклувався про нас. Тітонька, жінка святоблива і трохи пієтистка,[18] більше любила співати псалми, а не наглядати за нашим вихованням. Нам давали майже цілковиту свободу, якою ми ніколи не зловживали. Як і раніше нерозлучні, ми були щасливі один одним і, не спілкуючись із пустунами-ровесниками, не набралися й поганих звичок, до яких могло б нас підштовхнути неробство. Але даремно я кажу про неробство, бо ніколи в житті ми ще не були такі зайняті! Характерно, що всі наші забави утримували нас удома, тож у нас і спокуси не виникало тікати на вулицю. Ми робили клітки, сопілки, волани, барабани, будиночки, водяні гармати, арбалети. Ми псували інструменти мого любого діда, аби, наслідуючи його, майструвати годинник. Найбільше нам подобалося базграти папір, малювати аквареллю, розфарбовувати, переводити фарби. Якось до Женеви приїхав італійський шарлатан Гамба-Корта.[19] Ми сходили раз подивитися на нього і більше не захотіли. Але у нього були маріонетки, і ми почали майструвати ляльок. Його маріонетки розігрували щось подібне до комедій, і ми вигадали комедії для своїх. Не маючи машинки, ми самі змінювали голос, щоб говорити за Полішинеля, і грали ці чудові комедії для своїх бідолашних рідних, у яких вистачало терпіння дивитися нас і слухати. Але одного разу дядько Бернар прочитав у сім’ї прекрасну проповідь, яку він сам і написав. Ми негайно закинули комедії і заходилися складати проповіді. Я знаю, що всі ці подробиці не дуже цікаві, але вони показують, яке гарне початкове виховання ми здобули, бо, майже цілком розпоряджаючись часом і самими собою в такому ніжному віці, ми зовсім не відчували потреби зловживати своєю свободою. Ми так мало потребували товаришів, що нехтували нагодою завести знайомство. Коли ми ходили гуляти, ми дивилися на їхні ігри без будь-якої заздрості, навіть не думаючи взяти в них участь. Дружба так наповнювала наші серця, що нам досить було бути разом, щоб найпростіші речі давали нам втіху.
Бачачи нашу нерозлучність, на нас звернули увагу, тим паче, що мій кузен був дуже високий, а я малий на зріст, і ми були досить забавною парочкою. Його довга тонка фігура, маленьке личко, схоже на печене яблучко, недбала хода і очевидна слабкість викликали насмішки інших дітей. Йому дали прізвисько Барна Бреданна[20] місцевою говіркою, і щойно ми з’являлися, як з усіх боків лунало: «Барна Бреданна!» Він зносив це спокійніше за мене. Я сердився, ліз у бійку, а саме цього й добивалися маленькі розбишаки. Я бився, мене лупцювали. Мій нещасний кузен підтримував мене, як міг, але він був слабкий, його звалювали з ніг одним ударом кулака. Тоді я розлючувався, і мені добряче перепадало. Дражнили не мене, а «Барна Бреданна», але я так розпалив їхню злість своєю норовливістю, що ми наважувалися виходити лише тоді, коли вони були в класі, боячись, що школярі переслідуватимуть нас криками і стусанами.
Отак я вже й виявився захисником справедливості. Щоб стати паладином за всією формою, мені бракувало лише дами серця; у мене ж їх було дві. Час від часу я відвідував свого батька в Ніоні, містечку в кантоні Во, де він влаштувався. Мого батька дуже любили, і прихильність до нього поширювалась на його сина. Поки я недовго гостював у нього, мене пестили всі наввипередки. Особливо ласкава була зі мною якась пані Вюльсон, а її дочка, до всього ще, вибрала мене своїм кавалером. Уявіть-но собі одинадцятирічного кавалера при двадцятидворічній дівчині! Але всі ці пустунки так люблять висувати вперед маленьких ляльок, щоб затулити ними великих, або щоб привертати їх грою з дітьми, якій вони вміють надати стільки чарівності! Що до мене, то я зовсім не відчував різниці наших років, приймав усе серйозно й віддавався їй усім серцем, чи, точніше, головою, бо був закоханий лише розумово, хоча і втрачав розум. Від усіх моїх захоплень, хвилювань і шаленства можна було померти зо сміху.
17
«Елементи» Евкліда – основний твір Евкліда, давньогрецького математика та основоположника математики.
18
Пієтистка – прихильниця пієтизму, однієї з найбільш святенницьких сект у протестантизмі, що виникла наприкінці XVII ст. в Німеччині.
19
Італійський шарлатан Гамба-Корта – ім’я з італійської перекладається як «Коротка нога». Італійська приказка – «у брехні короткі ноги».