Хоча я видужав від тяжкої хвороби, але ще не відновив своїх сил. Мої груди ще боліли, лихоманка й далі виснажувала мене. Мені хотілося лиш одного: скінчити життя поряд з тією, що була мені дорога, підтримати її в добрих її намірах, дати їй відчути, в чому полягає справжнє щастя, і зробити її життя щасливим, наскільки це залежало від мене. Але я бачив, я відчував, що наша постійна самотність у цьому похмурому і сумному будинку врешті-решт стане теж сумною. Засіб позбутися цього знайшовся ніби само собою. Матуся вважала, що мені необхідно пити молоко, і вирішила відправити мене для цього в село. Я погодився, але за умови, що й вона поїде разом зі мною. Її не довелося довго вмовляти, залишалося лише вибрати місце. Наш садок у передмісті, власне кажучи, не був заміським; оточений будинками та іншими садами, він зовсім не мав сільської привабливості. До того ж після смерті Ане ми розлучилися з цим садом з міркувань ощадливості, оскільки у нас більше не було бажання розводити там рослини; до того ж інші плани змусили нас відмовитися від нього майже без жалю.
Тепер, скориставшись огидою до міського життя, я запропонував їй зовсім покинути місто і влаштуватися в приємній самоті – у якому-небудь маленькому будиночку, досить віддаленому, щоб відвадити настирливих відвідувачів. Якби вона погодилася, рішення це, підказане нам нашими добрими ангелами, забезпечило б нам щасливі і спокійні дні до тієї самої хвилини, коли смерть назавжди розлучила б нас. Але не така доля була нам призначена. Матусі, котра прожила у достатку, ще належало пережити всі муки убозтва і злигоднів, щоб вона могла залишити життя, не надто шкодуючи за ним. А я, зазнавши в долі своїй усіх можливих лих, мав би одного разу перетворитися на приклад для кожного, хто, натхненний любов’ю до суспільного блага і справедливості і сильний лише своєю правотою, наважиться відверто говорити людям правду, не вдаючись до інтриг і не покладаючись на захист покровителів.
Матусю зупинив нещасливий страх. Вона не зважилася покинути свій поганий будиночок, боячись розсердити домовласника. «Твій план оселитися в сільській глушині чудовий і дуже мені подобається, – мовила вона, – але й там нам доведеться на щось жити. Покидаючи свою в’язницю, я ризикую позбутися шматка хліба, і, коли ми залишимося вбогими серед наших лісів, ми будемо змушені повернутися по хліб у місто. Щоб не мати потреби повертатися, не будемо покидати його остаточно. Платитимемо невеличку пенсію графу де Сен-Лорану, щоб він залишив мені мою власну. Пошукаймо який-небудь притулок, досить віддалений від міста, щоб можна було мирно там жити, і досить близько від нього, щоб повертатися щоразу, коли це буде потрібно». Так і зробили. Після нетривалих пошуків ми зупинилися в Шарметі, маєтку пана де Конзьє, розташованому неподалік від Шамбері, але так відокремленому, наче він був за сто льє від міста. Між двома досить високими пагорбами на північ і на південь тягнеться долина, а в глибині її, звиваючись між каменів і дерев, протікає маленький струмок. Уздовж цієї долини на схилах розкидані будиночки, дуже привабливі для кожного, хто любить усамітнені й дикі куточки. Оглянувши два-три будиночки, ми вибрали нарешті найгарніший з них, що належав дворянинові на службі, панові де Нуаре. Будинок виявився дуже зручний. Перед ним був сад, розташований терасами, нагорі виноградник, унизу фруктові дерева, навпроти невеликий каштановий гай, зовсім поруч джерело, вище, у горах, пасовище для худоби; тобто все необхідне для маленького сільського господарства, яке ми хотіли завести. Якщо не зраджує мене пам’ять, ми оселилися там наприкінці літа 1736 року. Перший день я був у захваті. «О матусю! – мовив я своїй дорогій подрузі, обіймаючи її і заливаючись сльозами радості і розчулення. – Це обитель щастя і невинності. Якщо ми не знайдемо їх тут, отже, їх немає ніде».
Книга шоста
1736–1741
Не можу додати: Auctius atque di melius fecere,[87] але нічого більшого я не хотів, мені не потрібно було навіть володіти всім цим, з мене досить було користуватись; я давно вже розумів і відчував, що той, хто розпоряджається власністю, і той, хто нею користується, – це зовсім різні особи, не кажучи вже про чоловіків і коханців.
Відтепер починається коротка пора щастя в моєму житті і настають мирні, але швидкоплинні хвилини, що дають мені право говорити, що я жив. О дорогоцінні хвилини, які я так гаряче оплакував, відновіть для мене ваш дивний біг, а, якщо можливо, течіть у моїх спогадах повільніше, ніж ви протекли насправді! Як мені продовжити цю зворушливу і просту розповідь, переповідаючи весь час про одне і те саме? Що повинен я зробити, щоб не набриднути читачам повторенням того, про що сам собі розповідаю знову і знову? Якби ще все, про що я хочу розповісти, полягало в діях, вчинках або словах, я зміг би це якось описати і відтворити, але як розповісти про те, про що не говорилося і що не робилося й навіть не думалося, а лише відчувалося і переживалося, як пояснити причину мого щастя, що полягала в самому відчутті щастя? Я вставав разом із сонцем і був щасливий, гуляв і був щасливий; бачив матусю і був щасливий, розлучався з нею і був щасливий, блукав лісами, пагорбами і долинами, читав, байдикував, працював у саду, збирав фрукти, допомагав по господарству, і щастя супроводжувало мене всюди; воно не полягало в чомусь точно визначеному, але було цілком у мені самому і не залишало мене ні на мить.
86
Горацій. Сатири. Кн. II, сатира 6. (Переклад А. Содомори)