Мій батько – водій. У дитинстві він брав мене з собою в поїздки на футбольні матчі. Автобус завантажувався уболівальниками, і ми вирушали в інше місто на великий стадіон – дивитися великі матчі. Там, як правило, на кожному сидінні керівництво стадіону залишало елемент футбольної атрибутики команди – найчастіше, це були прапори з красивою емблемою. Вболівальник займав своє місце, отримавши так званий подарунок. До того ж, прапор був елементом підтримки для команди, що робило приємність, як для гравця футбольної команди, так і для телеглядача.
Дуже часто стадіон не був заповнений – відповідно, на порожніх місцях залишалися прапори без господаря. Тоді мені, дванадцятирічному фанату прийшла в голову думка – зібрати всі прапори та забрати з собою. Адже все одно господаря у них іншого не буде, а керівництво стадіону, так би мовити, не відбере їх у мене.
Ось і привіз я до себе додому перший десяток прапорців. Потім ще. І ще. Потім з'явилися нові прапорці, шарфи та інша атрибутика. А потім я придумав дешево продавати все це добро своїм товаришам з двору та іншим знайомим вболівальникам клубу. Пропозиція є, попит – з'явився.
Ось так я заробляв собі на шкідливі, але смачні продукти та інші непотрібні речі, які тоді були недоступними. Я заробляв, практично нічого не роблячи – хіба що пройшов по декількох рядах стадіону і зібрав усміхнені погляди інших уболівальників.
Це один із прикладів сучасного бізнесу. Тільки в дитинстві я зовсім не розумів, що це може працювати в великих масштабах. Я просто заробляв гроші і вважав, що це круто. І хоч я не шкодив життю інших людей, я не забруднював своїм виробництвом навколишнє середовище, і не знижував зарплату своїм робітникам до принизливого мінімуму – все одно мої дії не були чесними по відношенню до інших, та й користі особливої я не приносив своїм товаришам. Просто один друг купив собі прапор – і тоді захотілося і іншим. А потрібен він їм чи ні – це не має для мене сенсу. Я ж був немов той бізнесмен з обкладинки журналу. Я просто заробляв.
Світло або темрява
Одинадцять років ти ходиш до школи, де тебе навчають різних предметів. Навчають так, як можуть. Половина шкільних років і зовсім проходить несвідомо – пам'ятаються хіба що оцінки та щоденники. Те, до чого нас привчають з самого дитинства, впливає на все наше подальше життя. І несвідомі роки, що найцікавіше, стають причиною або наслідком свідомих, але через не один десяток років.
Дитина, яка тільки що поступила в перший клас, швидко навчається так званої мотивації і деяким способам соціального виживання. З одного боку, система освіти і поведінка вчителів створює для дітей конкуруючу атмосферу, яка, згідно з людьми, які відповідають за освіту в країні, повинна мотивувати людину бути краще. Прагнути до того, щоб випередити всіх своїх однокласників.
З іншого боку, кожен вчитель і кожна людина, зайнята в системі освіти, прекрасно розуміє, що за межами школи учня очікує абсолютно інший світ, але частіше він обмежується лише межами кордонів власної країни. Тому учня готують до життя в його країні, хоча розумніше було б припустити, що готуватися потрібно до життя на планеті. Адже ми на планеті живемо? Або тільки в країні?
Дитина виявляється на роздоріжжі, в тому числі, коли їй в 17 років довіряють вибір власного майбутнього. Точніше, не довіряють, а змушують вибрати. А як по-іншому? Ти просто тримаєшся течії – всі вибирають, ну, значить так правильно.
Тільки виявляється що ця сімнадцятирічна дитина зовсім не знайома з навколишнім світом. Вона все життя провела в маленькому містечку, в одній маленькій школі. Іноді виїжджала з батьками на відпочинок, іноді дивилася телевізор і слухала все, що там говорили. Звичайно, чудово, якщо вона читала в дитинстві багато книг, слухала різну музику і дивилася різні художні і документальні фільми. В цьому випадку, можна припустити, що дитині хоча б є з чого вибирати.
Величезний вплив на дитину робить оточення. Батьки можуть наймати найдорожчих репетиторів, але яка від них користь, якщо її все одно виховують однолітки. Звідки у дитини з'явиться інтерес до навчання, тяга до знань, якщо всі друзі бовтаються по вулиці з пачкою насіння і футбольним м'ячем (це не найгірший варіант). А потім вона може прийти додому, де її будуть лаяти батьки за те, що вона бовтається по вулиці. І дитина залишається одна, тому що друзі їй зовсім не друзі, а батьки не розуміють її зовсім, і в такому випадку стають чужими людьми.