А потім настав той жахливий день під час косовиці. Тоді скаженіла найсправжнісінька гроза, з громом і блискавками та суцільною стіною дощу. Люди поховалися під вози, але яким був мій жах, коли під дальній віз, куди я сховалася, несподівано заліз вітчим:
— Нарешті ми вдвох, моя красуне…
Я спробувала вислизнути, проте він спіймав мене за литку, затяг назад, моя туніка при цьому задерлася, і він відразу накинувся на мене.
Довкола гуркотів грім, шумів дощ, а я задихалася під його долонею, що затискала мені рота, стогнала, він же влаштувався між моїх силоміць розведених ніг, і поштовхами вганяв у мене щось величезне, тверде, воно гострим болем озивалося в промежині й у животі.
Отримавши своє, сер Нортберт заявив, що коли я розпатякаю про те, що сталося, він мене вб’є. Але я думала, що й так помру. Все моє тіло й нутро боліли, як суцільна рана. Я була в напівпритомному стані, коли він виволік мене під дощ, вважаючи, що вода приведе мене до тями. І пішов. Я не пам’ятаю, скільки пролежала без пам’яті. Отямилася вже вдома. Мати напувала мене якимось відваром, казала, як соромиться мене, котра з кимось тягалася й не вберегла себе. І тоді я так і сказала, що це був де Ласі.
Першої миті вона відсахнулася. А потім відважила мені ляпаса. Шипіла мені в обличчя, мовляв, я таки домоглася свого, тільки те й робила, що вихиляла тонкими стегнами перед її чоловіком. Я плакала і присягалася, що не винна. Але вона лютувала ще дужче, казала, що прокляне мене, якщо я хоч словом ще обмовлюся про Нортберта.
Ось тоді я й зрозуміла, що не повинна більше залишатися вдома. Я майже марила, коли вночі злізла з лежанки, вибралася з маєтку і побрела світ за очі. Скільки йшла — не знаю. Інколи я втрачала свідомість, потім знову йшла. Мені допікала спрага, і я злизувала росу з трави, часом крала на городах якісь корінці, капусту. Мені здавалося, що треба піти якнайдалі, я боялася, що мене наздоженуть і повернуть. І одного разу, коли я майже перетворилася на тінь від утоми й виснаження, вийшла на узлісся, де кілька жінок збирали ягоди. Вони були в темному одязі й білих апостольниках сестер-бенедиктинок. Я хотіла була втекти, заховатися, та сили полишили мене і я втратила свідомість.
Перше, що я побачила, коли прийшла до тями, було суворе, але співчутливе обличчя ігумені матінки Маріанни. Вона доглядала мене, була лагідна й уважна, і лише коли мені стало краще, попросила розповісти, що ж усе-таки зі мною сталося. І я вилила їй свою душу. Вона слухала мовчки, дедалі похмурніючи. Потім запитала, чи не захочу я залишитися тут, у обителі Святої Хільди? Я прагла одного — ніколи не повертатися в Хантлей. Вона кивнула. Пізніше я дізналася, що матінка Маріанна зв’язалася з моєю сім’єю і, погрожуючи розголосом, витребувала внесок за мене.
Так я змогла залишитися в обителі, отримала тут новий дім, нову сім’ю. Лише одного разу, близько року тому, мене навідала мати. З Нортбертом. Щоправда, спочатку він залишався в будинку для прочан, і я розмовляла тільки з матір’ю. Вона була вагітна. Вже вдруге від де Ласі. Мати не відчувала жодних незручностей і вигляд мала бадьорий і задоволений. Сказала, що вони з Нортбертом прямують у Бері-Сент-Едмунс, щоб домовитися про прийняття в це абатство моїх братів, оскільки вони, як і я, виявили схильність до служіння Господові. Я мовчала, розуміючи, що навряд чи хто питав хлопчиків про їхні бажання. Просто мати з вітчимом хотіли так розчистити шлях до спадку для власних дітей.
Згодом я дізналася, що мати народила ще одного сина. Бог із ними, я бажала її дітям тільки добра. І була задоволена, що мені дали спокій, жила в обителі Святої Хільди, не мріючи про іншу долю. Тут мене навчили читати й писати, тут я засвоїла музику, малювання, лічбу, вивчила латину. Я знала, що залишуся тут назавжди й була щаслива з цього. І ось тепер…
Над ранок, змучена нічними роздумами, я пройшла до церкви. Я любила молитися, відчувала містичну насолоду від спілкування з Всевишнім, із Дівою Марією і Святою Хільдою. На мене сходила благодать, і я немов отримувала зв’язок із іншим світом, світлим і прекрасним, де немає місця злу й жорстокості, де тільки добро й чистота. Моя душа оживала, я почувалася щасливою і захищеною. Губи самі вимовляли слова псалма, тоді, як душа ніби літала й співала.
— Ессе enit Deus audival mе, et Dominus susceptor animae. Averte mala inimicis meus. Quoniam ex omni fribulatione eripuisti me, et super inimicos meos despexit oculus meus.[43]
Позаду зарипіли двері. Я озирнулася й побачила ігуменю Бріджит. Вона була наче збентежена. Потім підійшла і лагідно погладила мене по щоці.
43
Ось Бог, помічник мій; Господь укріплює душу мою. Він воздасть за зло ворогам моїм. Бо ж ти позбавив мене від усіх бід, і на ворогів моїх дивилося око моє (лат.)