— Ну ось і все, маленька, — розчула я поряд м’який підбадьорливий голос.
Це був чоловік. Синьоокий, усміхнений, вродливий, мов архангел. Він підняв мене на руки, і якими ж надійними, теплими, заспокійливими були його руки! Він виніс мене на стежку, лагідно примовляючи, як нерозважливо я вчинила, коли вирушила блукати фенами там, де височіє хрест. Адже їх встановили зі спеціальною метою вказувати подорожнім, що поблизу є трясовина.
— Я не знала їхнього призначення.
Це були мої перші слова. Я прийшла до тями. Зрозуміла, що сиджу біля підніжжя того хреста, де нещодавно молилася. Озирнулась, помітила, що сонце вже досить низько висить над обрієм. Скільки ж часу я провела в трясовині?
Я змерзла і вся тремтіла, тож мій чарівний рятівник обгоронув мене плащем. Підсів поруч, обійняв, зігріваючи. Я бачила його високі, забрьохані болотяною тванню чоботи з добротного сап’яну з тисненням, бачила обтягнуті чорним сукном штанів сильні коліна, прикриті шкіряними наколінниками. До мене поступово почало доходити, що мене врятував не архангел, а чоловік, і чоловік-воїн, до того ж, заможна людина. Адже навіть плащ, яким він мене обгортав, був дуже дорогий — широкий, із майстерно вичиненої світлої шкіри, такої м’якої, що спадала складками, немов тканина. А внутрішній підбій плаща був із неймовірно дорогого малинового оксамиту — незбагненна розкіш. І ще плащ так приємно пах — теплом, чоловіком і якимись екзотичними травами.
До мене нарешті дійшло, що я наодинці з чоловіком, більше того, не боюся його, навіть дозволяю обіймати себе, й мені тепло та хороше в його обіймах.
Я спробувала відсторонитися, і він мене відразу пустив. Мені навіть стало трохи шкода, так швидко він це зробив. Я підвела голову, знову глянула на нього. Сині очі, каштанові кучері, що спадають на лоб, сильна шия, богатирський розмах трохи похилих пліч. Мій рятівник був прекрасний. Не дивно, що він видався мені посланцем небес. Проте тепер я впізнала його. Шериф Норфолкширу. Едгар Армстронг, від якого я збиралася врятувати свою подругу. І який щойно врятував мене.
— Сере Едгаре?
— Ви мене знаєте?
Він запитав це без особливого подиву. Адже він був відомою особою в Норфолкському графстві. Я тільки не уявляла, що такий поважний вельможа, шериф, може роз’їжджати сам-один, без почту. Чомусь я запитала його про це. Він посміхнувся.
— Ну, коли вас цікавлять такі дрібниці, то ви вже геть-чисто отямилися. Тільки треба вас зігріти. Тремтите, мов осиковий листок.
Неподалік стояв його гнідий кінь, а поряд із ним била копитом ряба кобила ігумені. Едгар поплескав конячку по крупу й розповів, що якби ця тварина не трапилася йому біля хреста, він би й не запідозрив, що неподалік комусь потрібна допомога, почав гукати. Дивно, але я не чула цього. Напевне, була в такому стані, що вже нічого навколо себе не розрізняла. Він, хоча й запідозрив найгірше, та вирішив таки пошукати серед чагарів. Ряба протоптала чималу стежку в очереті, проте все одно навряд чи б він відшукав мене, якби я раптом не закричала.
Розповідаючи все це, він дістав із сумки при сідлі шкіряну баклагу, відкоркував її та простяг мені.
— Випийте, вам необхідно зігрітися.
Я спробувала відмовитися. Віднікувалася, казала, що присвятила себе духовній стезі, а статут Святого Бенедикта забороняє вживання цього напою. Але Едгар тільки посміхнувся.
— Я зрозумів, що ви з монастиря. Проте, якщо вас не зігріти, ви захворієте, а хвороба зовсім не те, чого треба такому тендітному створінню. Адже якщо Господь привів мене до вас, щоб урятувати, я вже не дозволю вам захворіти. Отже, пийте. Бо ast nos tristificus perturbât potio sucis, cum medus atque caeres.[45]
Цей чоловік знав, як розмовляти зі мною. І латиною він говорив чудово. А латину знають лише люди освічені, яких я вирізняла особливо. Врешті-решт я скорилася. Шериф посміхнувся, і я теж почала усміхатися. Покірно піднесла баклагу до вуст, зробила ковток, ще. Вино було солодке, густе. Мені стало добре й легко, але заважала нав’язлива думка, що цей шляхетний лорд, який врятував мене, занапастив мою подругу.
Чомусь зараз я легко зрозуміла, як сталося, що Гіта не встояла перед ним. Ця м’яка чарівлива усмішка, виразні очі, дужа рука, готова підтримати й допомогти… Але, допоможи мені, заступнице Свята Хільдо! — я не повинна забувати, який хитрий цар зла, як вправно спокушає нас.
Я відсахнулася від Едгара, підхопилася.
— Сере, мені треба поспішати. Я… Мене послали з дорученням. Відпустіть мене.
Шериф здавався здивованим.