Мені завжди здавалося, що впевненість моєї тітки Сари в тому, що відьми мають мало спільного з людьми та іншими створіннями, ґрунтувалася не більше, ніж на традиціях та намаганні видати бажане за дійсне. В часи Дарвіна вважалося неможливим, що двійко звичайних предків-людей здатні були породити так багато різних расових типів. Коли декотрі європейці бачили чорних африканців, то вони, ясна річ, приставали на теорію полігенізму, згідно з якою раси походять від різних, не споріднених між собою предків.
— На генетичному рівні демони, люди вампіри та відьми можуть істотно відрізнятися, — відповів Метью, обпікши мене пронизливим поглядом. Він зрозумів, чому я про це питала, але від прямої відповіді ухилився.
— Якщо ваші дослідження доведуть, що ми — не різні види, а лише різні генеалогічні гілки одного й того самого виду, то це спричинить зміни всієї концепції, — застерегла я.
— З часом ми зможемо дізнатися, яким чином ми споріднені — якщо споріднені взагалі. До остаточного висновку нам іще треба пройти довгий шлях, — відповів, підводячись, Метью. — Гадаю, що на сьогодні вже досить науки.
Я попрощалася з Міріам та Маркусом, і Метью відвіз мене до Нью-Коледжу, а потім вирушив додому перевдягнутися. Увечері він забрав мене на йогу. До Вудстока ми їхали майже мовчки, заглибившись у власні роздуми.
Біля Старої хатини Метью, як і завжди, висадив мене, а потім витягнув із багажника наші циновки і кинув їх собі на плече.
Двійко вампірів швидко промайнули повз нас. Один із них мимоволі злегка доторкнувся до мене, і Метью блискавично взяв мене за руку й переплів свої пальці з моїми. Контраст між нами вражав — його шкіра була бліда й холодна, моя ж, на відміну, жива й тепла.
Метью тулився до мене аж поки ми не увійшли до будинку. Після занять ми поїхали назад до Оксфорда, а по дорозі спочатку поговорили про Аміру, а потім — про одного демона, який утнув дуже характерну для представників свого виду витівку. Проїхавши крізь браму Нью-Коледжу, Метью зупинив авто і перед тим, як висадити мене, вимкнув двигун, чого він раніше ніколи не робив.
Коли вампір підійшов до скляної перегородки сторожки, Фред відірвав погляд від моніторів спостереження і, відсунувши скло, сказав:
— Слухаю вас.
— Я хотів би провести доктора Бішоп до її помешкання. Нічого, якщо я залишу авто тут — разом із ключами, якщо вам доведеться переміщати його на інше місце?
Фред зиркнув на табличку шпиталю Джона Редкліфа на авто і кивнув. Метью кинув йому крізь вікно ключі.
— Метью, — поспішно й схвильовано сказала я. — До мого помешкання лише два кроки ступити. Не треба проводжати мене додому.
— Треба. І я це вже роблю, — відказав він безапеляційно. Коли ми пройшли крізь арку сторожки і віддалилися від неї достатньо, щоб нас не бачив охоронець, Метью знову вчепився за мою руку. Цього разу шок від холоду його руки поєднався з різким і бентежним припливом тепла внизу живота — немов мене там язиком лизнули.
Біля підніжжя сходів я обернулася і впритул глянула на Метью — він і досі тримав мене за руку.
— Дякую, що звозив мене на йогу.
— Та нема за що. — Він заправив мені за вухо неслухняне пасмо волосся і трохи затримав свої довгі пальці у мене на шиї.
— Приходь завтра на вечерю, — тихо й ніжно мовив він. — Тепер моя черга пригощати. Можна тебе забрати завтра тут о пів на восьму?
Моє серце тіпнулося. «Скажи НІ!» — суворо наказала я сама собі, долаючи хвилювання.
— Аякже, — вирвалося натомість у мене.
Вампір притиснув свої холодні губи спочатку до однієї моєї щоки, а потім — до другої.
— Ma vaillante fille[2], — прошепотів він французькою.
Його запаморочливий звабливий запах заповнив мої ніздрі.
Нагорі хтось уже закріпив, як і належить, ручку дверей, і я насилу впоралася з замком. Мене привітало блимання автовідповідача, нагадуючи, що прийшло ще одне повідомлення від Сари. Я перетнула кімнату, визирнула у вікно — і побачила, що знизу на мене дивиться Метью. Я помахала йому. Він усміхнувся, засунув руки в кишені й попрямував до сторожки. Через кілька секунд вампір розчинився у темряві, наче у рідній стихії.
Розділ 14
О сьомій тридцять Метью чекав мене біля сторожки — як завжди бездоганний у своєму майже однобарвному сіро-чорному вбранні. Він оголив нерівну лінію волосся на лобі, зачесавши назад свою хвилясту чорну чуприну. Вампір спокійно відреагував на прискіпливий погляд нового охоронця, який пропустив мене з чемним кивком голови і застережливо зауважив: «Сподіваюся, ви повернетеся не надто пізно, докторе Бішоп».