— Інколи, — повільно мовив Метью. — Здебільшого ж ми фіксуємо, як харчування та хвороби впливають на вид, і як та коли всихають певні генеалогічні гілки.
— А це правда, що ми є чотирма окремими видами, чи все ж демони, вампіри, відьми та люди мають одного спільного предка?
Мені завжди здавалося, що впевненість моєї тітки Сари в тому, що відьми мають мало спільного з людьми та іншими створіннями, ґрунтувалася не більше, ніж на традиціях та намаганні видати бажане за дійсне. В часи Дарвіна вважалося неможливим, що двійко звичайних предків-людей здатні були породити так багато різних расових типів. Коли декотрі європейці бачили чорних африканців, то вони, ясна річ, приставали на теорію полігенізму, згідно з якою раси походять від різних, не споріднених між собою предків.
— На генетичному рівні демони, люди вампіри та відьми можуть істотно відрізнятися, — відповів Метью, обпікши мене пронизливим поглядом. Він зрозумів, чому я про це питала, але від прямої відповіді ухилився.
— Якщо ваші дослідження доведуть, що ми — не різні види, а лише різні генеалогічні гілки одного й того самого виду, то це спричинить зміни всієї концепції, — застерегла я.
— З часом ми зможемо дізнатися, яким чином ми споріднені — якщо споріднені взагалі. До остаточного висновку нам іще треба пройти довгий шлях, — відповів, підводячись, Метью. — Гадаю, що на сьогодні вже досить науки.
Я попрощалася з Міріам та Маркусом, і Метью відвіз мене до Нью-Коледжу, а потім вирушив додому перевдягнутися. Увечері він забрав мене на йогу. До Вудстока ми їхали майже мовчки, заглибившись у власні роздуми.
Біля Старої хатини Метью, як і завжди, висадив мене, а потім витягнув із багажника наші циновки і кинув їх собі на плече.
Двійко вампірів швидко промайнули повз нас. Один із них мимоволі злегка доторкнувся до мене, і Метью блискавично взяв мене за руку й переплів свої пальці з моїми. Контраст між нами вражав — його шкіра була бліда й холодна, моя ж, на відміну, жива й тепла.
Метью тулився до мене аж поки ми не увійшли до будинку. Після занять ми поїхали назад до Оксфорда, а по дорозі спочатку поговорили про Аміру, а потім — про одного демона, який утнув дуже характерну для представників свого виду витівку. Проїхавши крізь браму Нью-Коледжу, Метью зупинив авто і перед тим, як висадити мене, вимкнув двигун, чого він раніше ніколи не робив.
Коли вампір підійшов до скляної перегородки сторожки, Фред відірвав погляд від моніторів спостереження і, відсунувши скло, сказав:
— Слухаю вас.
— Я хотів би провести доктора Бішоп до її помешкання. Нічого, якщо я залишу авто тут — разом із ключами, якщо вам доведеться переміщати його на інше місце?
Фред зиркнув на табличку шпиталю Джона Редкліфа на авто і кивнув. Метью кинув йому крізь вікно ключі.
— Метью, — поспішно й схвильовано сказала я. — До мого помешкання лише два кроки ступити. Не треба проводжати мене додому.
— Треба. І я це вже роблю, — відказав він безапеляційно. Коли ми пройшли крізь арку сторожки і віддалилися від неї достатньо, щоб нас не бачив охоронець, Метью знову вчепився за мою руку. Цього разу шок від холоду його руки поєднався з різким і бентежним припливом тепла внизу живота — немов мене там язиком лизнули.
Біля підніжжя сходів я обернулася і впритул глянула на Метью — він і досі тримав мене за руку.
— Дякую, що звозив мене на йогу.
— Та нема за що. — Він заправив мені за вухо неслухняне пасмо волосся і трохи затримав свої довгі пальці у мене на шиї.
— Приходь завтра на вечерю, — тихо й ніжно мовив він. — Тепер моя черга пригощати. Можна тебе забрати завтра тут о пів на восьму?
Моє серце тіпнулося. «Скажи НІ!» — суворо наказала я сама собі, долаючи хвилювання.
— Аякже, — вирвалося натомість у мене.
Вампір притиснув свої холодні губи спочатку до однієї моєї щоки, а потім — до другої.
— Ma vaillante fille[2], — прошепотів він французькою.
Його запаморочливий звабливий запах заповнив мої ніздрі.
Нагорі хтось уже закріпив, як і належить, ручку дверей, і я насилу впоралася з замком. Мене привітало блимання автовідповідача, нагадуючи, що прийшло ще одне повідомлення від Сари. Я перетнула кімнату, визирнула у вікно — і побачила, що знизу на мене дивиться Метью. Я помахала йому. Він усміхнувся, засунув руки в кишені й попрямував до сторожки. Через кілька секунд вампір розчинився у темряві, наче у рідній стихії.
Розділ 14
О сьомій тридцять Метью чекав мене біля сторожки — як завжди бездоганний у своєму майже однобарвному сіро-чорному вбранні. Він оголив нерівну лінію волосся на лобі, зачесавши назад свою хвилясту чорну чуприну. Вампір спокійно відреагував на прискіпливий погляд нового охоронця, який пропустив мене з чемним кивком голови і застережливо зауважив: «Сподіваюся, ви повернетеся не надто пізно, докторе Бішоп».
— У тебе просто талант полохати людей, — пробурмотів Метью, коли ми проходили у браму.
— А куди ми йдемо? — спитала я, ніде не побачивши автомобіля.
— Сьогодні ми вечеряємо в коледжі, — відповів Метью, кивнувши убік Бодліанської бібліотеки. А я чомусь ні на мить не сумнівалася, що він повезе мене до Вудстока чи до якогось помешкання в одній із вікторіанських будівель, що громадилися в Північному Оксфорді. Мені якось і на думку не спадало, що він запросто міг жити у коледжі.
— Де? В університетській їдальні за столом для професорів та викладачів? — спитала я і, раптом відчувши себе вдягненою неналежним для такого випадку чином, інстинктивно обсмикнула коротку спідницю.
Метью іронічно схилив набік голову і розсміявся.
— Я намагаюся уникати їдальні. Звісно, я не збираюся тебе ввести туди, щоб ти сиділа там як у «погибельному кріслі» за столом короля Артура, а на тебе з цікавістю витріщалися б мої приятелі та колеги.
Звернувши за ріг, ми подалися до «Камери Редкліф». Коли ми, не зупиняючись, проминули вхід до Гертфордського коледжу, я притримала Метью за руку: був лише один коледж у Оксфорді, відомий своєю винятковістю та суворим дотриманням протоколів.
— Ні. Ми туди не підемо.
Метью зупинився.
— Яка різниця, до якого коледжу я належу? — сказав він, відвертаючи погляд. — Розумію — ти почувалася б комфортніше в іншій компанії, це однозначно.
— Я не боюся, що ти з’їси мене на вечерю, Метью. Просто я там іще ніколи не була.
Вхід до його коледжу охороняла прикрашена завитками брама — немов то був вхід до Країни чудес. Метью невдоволено гмикнув і вхопив мене за руку, щоб я, було, не стала піддивлятися в шпарину — що ж там, за брамою?
— У кількох древніх будівлях там мешкає окрема спільнота людей — тільки й того.
Його різкість не завадила мені пригадати, що Метью був одним із шістдесяти працівників коледжу, де зовсім не було студентів.
— До того ж ми підемо до мого помешкання.
Решту відстані ми подолали мовчки. Занурюючись у темряву, Метью з кожним кроком почувався дедалі розкутіше та комфортніше, немов зустрівся зі старим приятелем. Ми пройшли у низькі дерев’яні двері, що відгороджували публіку від затишку його коледжу. У сторожці сидів охоронець, а на лавках у квадратному дворику не видно було ані старшокурсників, ані випускників. Там було так тихо, немов у коледжі й справді працювали самі «душі всіх правовірних, що спочили в мирі в Оксфорді».
Метью поглянув на мене зверху вниз і сором’язливо всміхнувся.
— Гостинно запрошую до коледжу Всіх Душ.
Коледж Всіх Душ був шедевром готичної архітектури. Своїми граціозно-ефемерними шпилями та вишуканим муруванням він нагадував кафедральний собор. А ще він був схожий на елегантну фігурку незаконнонародженої дитинки у весільному торті. Я лиш зітхнула, не знаючи, що й казати. Але згодом Метью має багато чого мені пояснити.
— Привіт, Джеймсе, — поздоровкався він з охоронцем. Той поглянув поверх двофокусних окулярів і кивнув. Метью простягнув руку — і на його вказівному пальці з’явився древній ключ на шкіряному мотузочку. — Я ненадовго.
— Гаразд, професоре Клермон.