— А навіщо вони? — поцікавилася я, підозріло зиркнувши на шпильки.
— Щоб одягнути мадам в ось це, ясна річ. — Із цими словами Франсуаза зняла з вершечка купи якусь бляклу одежину, схожу на мішок з-під борошна. Та шмата була мені зовсім не до вподоби, але, будучи трохи обізнаною з модою доби королеви Єлизавети, я цілком та повністю залежала від ласки Франсуази.
— Іди вниз до себе, Кіте, — сказав Метью своєму приятелеві. — Невдовзі ми до тебе прийдемо. І не базікай багато. Тут я вирішую, що говорити, а не ти.
— Як скажеш, Метью. — Марлоу невимушеним жестом торкнувся краю свого темно-червоного камзола й глузливо вклонився, але тремтіння рук видало його. Це засвідчило, що він і підкоряється пануванню Метью, і водночас чинить йому спротив.
Коли демон пішов, Франсуаза кинула мішковину на сусідню лаву й почала кружляти довкола мене, придивляючись до моєї фігури і міркуючи, з якого боку до неї підступитися. А потім, безнадійно зітхнувши, почала мене вдягати. Тим часом Метью підійшов до столу, зацікавившись купами кореспонденції, розкиданими на його поверхні. Розкривши прямокутний пакет, запечатаний булькою червонуватого сургучу, він стрільнув очима по аркушу, списаному дрібним почерком.
— О Господи, я й забув про це. П’єре!
— Слухаю, мілорде, — почувся приглушений голос із глибини купи матерії.
— Зніми з себе оту гору й розкажи мені про останню скаргу леді Кромвель. — Метью поводився з П’єром та Франсуазою з сумішшю фамільярності та владності. Якщо це був його стиль поводження зі слугами, то мені не відразу вдасться його опанувати.
Поки Метью та П’єр про щось стиха гомоніли біля каміна, мене загортали, приміряли та обколювали шпильками, намагаючись надати більш-менш пристойного вигляду. Франсуаза захоплено заквоктала над єдиною сережкою у моєму вусі та крученими золотими дротинками, всіяними діамантами, що колись належали Ізабо. Як і примірник «Доктора Фауста» та маленька срібна статуетка Діани, ця сережка була одним із трьох предметів, які допомогли нам повернутися саме в це минуле, а не в якесь інше. Понишпоривши в комоді, що стояв неподалік, Франсуаза легко знайшла їй пару. Розібравшись з моїми прикрасами, вона натягнула мені на ноги товсті панчохи й підв’язала їх яскраво-червоними стрічками.
— Здається, я готова, — сказала я, з нетерпінням чекаючи миті, коли можна буде спуститися вниз і розпочати знайомство з шістнадцятим сторіччям. Як продемонструвало моє нетривале спілкування з Франсуазою та прискорений курс мистецтва вдягання, одне діло читати книжки про минуле, а в ньому жити — то зовсім інше.
Метью уважно оглянув мою зовнішність.
— Наразі згодиться.
— Ще й як згодиться, бо вона має скромний та ненав’язливий вигляд, що легко забувається, — зауважила Франсуаза, — а саме так і має виглядати відьма в цьому домі.
Метью проігнорував цю заяву Франсуази й обернувся до мене.
— Перш ніж ми спустимося униз, Діано, не забувай стежити за своїми словами. Кіт — демон, а Джордж знає, що я вампір, проте навіть найбільш розкуті та вільнодумні створіння з підозрою ставляться до нових і не схожих на інших істот.
Унизу я привіталася з Джорджем, приятелем Метью, котрий не мав ані гроша за душею, ані покровителя, офіційно (і, як я сподівалася, цілком у дусі Єлизаветинської доби) побажавши йому доброго вечора.
— Що це за англійська, якою розмовляє ця жінка? — отетеріло спитав Джордж, пересуваючи на лоба круглі окуляри, які збільшували його блакитні очі так, що робили схожим на жабу. Його друга рука завмерла на стегні — у такій самій позі, що й на мальованій мініатюрі з музею Вікторії й Альберта.
— Вона певний час жила в Честері, — скоромовкою пояснив Метью, але Джордж поглянув на нього з явним скептицизмом. Вочевидь, навіть в найглухішій глушині північної Англії не зустрічалося таких химерних зворотів мови, якими я користувалася. Акцент Метью пом’якшав, злившись своєю модуляцією та тембром із вимовою тодішніх часів, але мій залишився незмінно сучасним та американським.
— Вона — відьма, — пояснив Кіт, відсьорбнувши вина.
— Та невже? — здивувався Джордж і знову заходився роздивляти мене з новою цікавістю. У його погляді я не відчула тиску та поштовхів, котрі б свідчили б, що переді мною демон; не відчувала я ані характерного для відьом поколювання шкіри, ані холоду, яким віяло від погляду вампіра. Джордж був звичайною теплокровною людиною, втомленим та літнім чоловіком, який мав такий вигляд, наче життя передчасно його виснажило. — Але ж відьми тобі не до вподоби, Метью, так само, до речі, як і Кіту. Ти завжди розохочував мене, щоб я не займався цією темою. Коли я вирішив написати поему про Гекату, ти сказав мені, що…