– Тоді давай поб’ємося об заклад!
…Правила були давно відомі. Руки Михайло чорному не потиснув, але його слово важило набагато більше.
– Згода!
У ту ж мить сокира продовжила свій смертоносний політ, однак Михайло перехопив її лівою рукою і запустив назад: Недоля й незчувся, як сталеве лезо пролетіло над його головою і вп’ялося в дерево. Усе навколо ожило, навіть вітер знову почав колихатися у верховітті дерев.
– Ще побачимося, – мовив Михайло і зник.
– Відпусти її, – наказав Недоля, потираючи руки. Половий опустив меча.
– Іди звідси.
Жінка ще не до кінця зрозуміла, що сталося, однак долю випробовувати не стала. Затуливши руками розхристану сорочку, вона поволі встала і покрокувала геть. Обри один за одним розступилися перед нею.
Знову пішов холодний дощик…
Розділ 1
Марія
Тут усе перемішалося: час, люди, звичаї, історія. Здавалося, що хтось просто перезавантажив систему – і вона видавала, викидала різні результати, перебираючи їх, перетасовуючи, не в змозі вибрати з-поміж них оптимальний. Та хіба ж реально було усе це систематизувати, розкласти по якихось поличках, комірках, позначити нулями й одиничками? НІ! Не цього разу, бо все це творилося не в надрах процесора, не на моніторі, а просто перед моїми очима, навколо мене, в моїй голові та душі. Замість мирного гудіння системного блока тихо стукало серце в грудях, а замість лампочок індикаторів мені блимало здаля світло в кінці тунелю…
Історія, що вам хочу розказати, доволі дивна, і ваше право – вірити чи посміятися. Життя людині дається лише раз, і вона проходить його від точки до точки. Проходячи цей шлях, людина мислить і працює, любить і ненавидить, сумує і радіє, продовжує себе у нащадках. Мені довелося пережити не одне життя, а сотні, може, навіть тисячі – хто б їх рахував? Я надто часто втрачала найдорожче, мені його повертали і знов забирали, вириваючи з рук. Я виплакала всі свої сльози, висміяла увесь сміх, так що в душі лишилася простора чорна порожнеча. І серед тої порожнечі жила сива, втомлена, пригнічена моя любов, а з нею маленька-маленька надія. Та я знов і знов роблю цей крок. Чи я шкодую за зробленим? Ні, і ніколи не шкодуватиму.
Я тоді була маленьким пастушком, що крихітною цяточкою загубився серед темного степу. Сніп світла падав тоді на мене згори – і тут з’явився Ангел. Він був у білому, мав крила за плечима і німб, оповитий блискучим «дощиком». Уже було не так самотньо і страшно, навіть коли показався Чорт. Дідько був чорний і кудлатий, усе стрибав чогось навколо нас, танцював і розказував анекдоти, привертаючи нашу увагу до своєї важливої персони. А далі вже пішли царі, королі, князі, воїни… Прийшла навіть Смерть у старому, «закривавленому» помідорним соусом лікарському халаті і з дерев’яною косою. А ще приперялися Жид і Жидівка.
– Щоб ви мали молока від корови і бика, щоби було сира, масла, щоб ваша донька сраками трясла! – побажали вони усій нашій громаді.
Я тоді не вдавалася у всі ці розмови, жарти, поради, а все дивилася на той сніп світла, що падав згори. Думала про своє, згадуючи минуле й будуючи плани на майбутнє. Тільки дарма: моїм планам збутися так і не судилося…
Чиясь рука потяглася до щитка з вимикачами. Вони клацнули – і холодне світло, попервах мигаючи, почало заливати увесь зал.
Під дією світла вся містика розсіялася, а зимовий степ перетворився на сцену нашого народного дому, куди ми приходили щоп’ятниці о сьомій вечора на репетицію.
– Доброго вечора. Бачу: ви вже розминаєтеся? – Всередину зайшла Марія Василівна – художній керівник нашого театрального гуртка.
– Вар’ята граємо, – відповів Чорт, знімаючи свою маску та витираючи спітніле людське лице. Тоді додав: – У нас тут так гарно виходило, що ми вирішили внести зміни у сценарій.
– Знаю я ваші зміни. Мені на сцені не потрібна політика, ксенофобія, матюки та заклики до пиятики. У нас Різдвяний вертеп – солідна постановка для наших юних глядачів! – жартома посварилася Марія Василівна пальцем на своїх акторів. – Як вам костюми?
– Нормально, – мовив Воїн, оглядаючи бутафорний автомат.
– Декорації також будуть готові з дня на день, – сказала шефова. – Чого нам ще бракує?
– Глядача, овацій і квітів, – знову, за своєю звичкою пожартував екс-Чорт.
– Це все нас чекає 12 січня, коли будемо тут ставити наш Вертеп. Якщо немає зауважень, прохань та пропозицій – починаймо.
– Звукорежисера нема. Спізнюється, – підказав пан Гаврило, старший дядько, що мав грати одного з трьох Царів у нашій виставі.