Він сказав, не відриваючись від комп’ютера, і ті слова прозвучали так, ніби він їх раніше записав на автовідповідач і тепер тільки прокрутив.
– А де наш малий? Щось так тихо в хаті…
– Приходила твоя бабця, забрала до себе…
– Значить…
І тут я, не випускаючи Івана зі своїх обіймів, хвацько скочила йому на коліна, заступивши собою монітор.
– … ми лишилися самі вдома.
Він поцілував мене, та очі його все одно не могли відірватися від роботи, пальці усе ще були на клавіатурі.
– Секунду, мені треба закінчити один рисуночок…
– А що роблять тато і мама, коли лишаються вдома самі? – не переставала я цілувати свого чоловіка.
– Працюють, – відповів Іван, намагаючись дотягнутися рукою до мишки, однак я взяла його руку і поклала собі на талію.
У нас так завжди: все робота, дитина, дім, а особисте життя постійно лишалося на другому плані. Як на мене, саме настав добрий час змінювати ситуацію на краще…
– Правильно, працюють. А ви, товаришу, шукаєте приводу відхилитися від роботи і від сімейних обов’язків, узятих на себе у нашому РАКСі.
– Неправда. Я чесно віддаю у сімейний бюджет усі зароблені гроші, і секс у нас також буває регулярно…
Я ще раз поцілувала – його впертість заводила мене ще більше.
– А як же наш Івасик?
– Угу… У нього все добре…
– Він уже давно просив у Святого Миколая собі братика…
Іван кліпнув очима, ніби ввімкнув перезавантаження. А щоби він довго не «глючив», я зняла з себе кофту, а слідом за нею на підлогу полетів і ліфчик. Погляд мого мужа враз посвітлішав, на обличчі з’явилася посмішка.
– Я обіцяв малому, що буду чемним…
– І слухняним, – додала я, допомагаючи йому зняти футболку.
…Цей вечір нам так було добре удвох. Уже лежачи в ліжку, я тулилася до нього, думаючи про те, що він для мене найдорожчий у світі. Чи змогла б уже жити без нього? Ні, однозначно. Скажете, що така любов буває тільки в казці?
– Пам’ятаєш, ти колись розповідав мені легенду про співця Орфея?
– Угу, – відповів Іван.
– Скажи, а така любов буває тільки в казці, чи й у житті також?
– Не знаю.
– Хіба ж ти мене не любиш так, як Орфей свою Еврідіку?
– Люблю. Та, може, не так, як він, а по-своєму.
– А ти пішов би за мною до пекла?
– Гм.
– А я пішла б.
Він пригорнув мене до себе і поцілував у чоло.
– Ну тебе, перестань. Не думай про погане.
Ми й далі лежали собі на нашому ліжку поверх покривал, я притулилася до чоловіка, не соромлячись свого голого тіла. Чомусь не спалося, хоча вже було під ранок. Він також не спав. У мене було враження, що невдовзі щось має статися. Узагалі, через ті всі події з непідписанням асоціації якась туга витала у повітрі і клубочилася все більше й більше. Іван рвався до Києва. Може, через те моє серце так билося – тривога задавала йому ритм. Але ні. Тут щось інше. Мене раптом охопило відчуття дежавю так, що серце почало стискатися від якогось страшного передчуття. Зараз. Вже от-от! Три, два, один…
Раптом задзвонив Іванів телефон. Ми стрепенулися, перезирнулись: хто б став дзвонити о п’ятій ночі? Іван дотягнувся і взяв слухавку.
«Східняк? Дивно», – подумав, а у мобілку мовив:
– Слухаю.
Я лежала поруч, тому добре чула їхню розмову.
– Що, спиш?
– Так ніч же… – розгублено відповів Іван.
– Тоді увімкни телевізор…
У телефоні стихло. Іван був уже в штанах, вхопив пульт від телевізора, натиснув. Ми враз закам’яніли, прикипівши очима до екрана.
– Господи Боже! – вирвалося в мого чоловіка. – Не може того бути!
У телевізорі озброєні беркутівці били студентів. Диктор говорив щось про розгін, але в мене виникло відчуття, що тих дітей хочуть не розігнати, а просто «поламати»! Спецназівці оточили їх, мов звірину, і били так, ніби то не підлітки-студенти з синьо-жовтими прапорами, а небезпечні рецидивісти, що затіяли бунт на зоні!
– За що?! – крикнув якийсь хлопчина перед тим, як їх скинули із підніжжя стели.
– За що? – повторював безперестанку і мій Іван.
Дітей же били, били і били. Всюди кров, розбиті голови і побиті камери журналістів. Ми з жахом вдивлялися у цю екзекуцію, слухали коментарі телевізійників.
– Перед початком зачистки зник мобільний зв’язок. Силовиками були застосовані газ та вибухові пакети…
– За що? – знову вирвалося в Івана.
Мій чоловік залишився стояти, стискаючи пульт від телевізора в руці. Він наче закам’янів. Жодна жилка не здригнулася на його обличчі, кулаки мимоволі стиснулися. Він зблід. Я підвелася, прикриваючи груди коцом. Ми подивилися одне на одного: Івана зараз не могла спинити жодна сила. Він мовчки взяв у руки телефон, я ж кинулася вдягатись.