— Ні, всім відомо, що ви зупиняєтесь біля кожної книгарні.
Клубічко перевів подих.
— А я вже гадав, що цей милий хлопчик… Бо він поширює про мене плітки, що я, мовляв, маю велику бібліотеку, але що жодної книжки не купив.
— Крадете в обвинувачених? — запитав Тикач.
— На це я не зважуюсь. Просто позичаю в своїх знайомих.
Тим часом вони підійшли до того гарного, хоча зовсім не шикарного будинку, що звався «Прекрасна принцеса». Поминули перший зал з жовто-золотими стінами. Там було кілька порожніх столів, і Тикач хотів був сісти за один із них, але Клубічко потяг його в інший, сіро-синій.
— Замовимо собі простий обід, який їв колись Гете. Не заперечуєте? — запропонував Клубічко.
— Це також був гурман? — запитав підозріло Тикач.
— Ще й який! Любив їжу, жінок, поезію, філософію і високі титули. Коли був здоровий, то обідав у цьому будинку. Тут і досі подають «гетевські обіди».
Він підкликав кельнера і сказав:
— Подвійний «Гете».
«Гстевський обід» починався скромно: чистим яловичним бульйоном із сухариками. На другу страву була форель у маслі,—судячи з її величини, неабиякий хижак з якоїсь крушногорської річки.
— Це добра страва, — запевнив Клубічко, — набагато смачніша за того судака, що його полюбляють вищі консисторні радники на прийомах. Якось мене пригостили ним у приятеля, то через три місяці довелось оперувати жовчний міхур… Правда, — додав по хвилі,— я з'їв тоді ще й теляче філе, суп із кнедликами[21] та два шоколадних тістечка.
Після форелі їм принесли шатобріан з молодими овочами та воловий шніцель з анчоусовою підливою. На закуску подали персикове морозиво.
—І це Гете їв щодня? — спитав Тикач, насилу перевівши подих і наливаючи собі чарку своєї улюбленої бехерівки.
— Коли був здоровий. Колись їли не так, як тепер, їздив сюди один південнонімецькнй князь, так його улюбленою стравою був паштет із тридцяти дев'яти жайворонків. Звалося це паштет а-ля Россіні.
— Звір.
— Мені теж шкода тих пташок, хоча їм від того й не легше, а ще більше шкода тих раків, що їх якось замовила моя знайома у Лінгарта. Та боги її за те покарали. Накинув там на неї оком якийсь вичепурений дженджик середніх років, і вона забрала собі в голову, що то перший секретар італійського посольства. Трохи з ним прогулялась, а потім мені призналася, що то був місцевий перукар, котрий мав так мало роботи, що мусив підробляти як приватний детектив, доглядаючи панство у Лінгарта. Воно завело собі моду їздити до Лінгарта, обвішавшись найкращими сімейними дорогоцінностями.
Коли б сюди їздила леді Дадлей, то за нею ходило б щонайменше чотирнадцять до зубів озброєних детективів.
— На щастя, вона сюди не їздить, — буркнув Тикач.
— Можливо, лише тому, що вона вже давно померла. Знаєте, її чоловік був для неї застарий і, щоб якось компенсувати вікову різницю, засипав її подарунками. Одного разу подарував їй шість разків перлів. Тоді це коштувало дванадцять мільйонів на теперішні гроші. А для більшої певності дарував їй ще гарнітури з брильянтів, сапфірів, смарагдів та рубінів — всього шість гарнітурів.
— Це буде..? — запитав Тикач.
— На сімдесят-вісімдесят мільйонів. Куди тому Зденекові з його двома мільйонами!
— Дуже цікаво. А взагалі мені всі ці гурмани та багачі так остобісіли, що коли я з Кардових Вар поїду з радістю, то саме тому, що не буду їх більше бачити. А тепер чи не пора нам до Ізабелли?
— А вам її нітрохи не шкода? — спитав Клубічко.
— Ні,— відрубав Тикач. Якусь хвилю він ішов мовчки. — Хоча, — сказав трохи згодом, — я починаю догадуватись, що ви маєте на думці. Що вона не винна в тому, що така зіпсована… Так? Але до чого докотилась би криміналістика, коли б ми…
— Я цього зовсім не думав. Я ж не дитина і знаю, що часом навіть ангели бувають зіпсовані… Я мав на увазі інше. Грошей Кодет заробляв немало, але всі вони йшли на задоволення пристрасті до діамантів та інших коштовностей. Все це треба було ховати, щоб не викрали Емма або Віртер. І ця жінка мусила жити з людиною, охопленою манією придбання. Вона була вродлива, це видно й зараз, але Кодет не дозволяв їй задовольняти пристрасть усіх гарних — та, власне, й негарних — жінок: пишно вбиратися, мати коштовності. Коли її посватав містер Бертон, їй було вже близько сорока, а в цьому віці деякі жінки просто дуріють… Оце і є ключ до всього, що сталося пізніше. Вона сказала собі: візьму хоч тепер те, що належало мені по праву дружини. Так вона і вплуталась у цю справу.
— На мою думку, вона просто стерво, — пробурчав Тикач.
— Звичайно. Я тільки спробував пояснити, як часом жінка може стати стервом за допомогою свого чоловіка,,
При цих словах Тикач так зблід, що Клубічко запитав, чи не погано йому.
— Ні, я просто перевтомився.
— Але, Тикач, мусимо порадитись, як припинити розмови про знайдений скарб. І що зробимо із скарбом.
— Я вже сказав: сповістимо міністерство. Надішлемо туди акти та офіційний рапорт.
— А я вам казав, що з цим матимемо самі неприємності,— зітхнув Клубічко.
— Хотів би я знати які! Адже згідно з інструкцією…
— От-от, Тикач! Згідно з інструкцією ви мусите повідомити, що застрелили у винарні «Біля Дечинської брами» активного члена СС, котрий перебував у Кардових Варах у відпустці, і що в іншої нацистки забрали кількасот підроблених фунтів стерлінгів. Знаєте, що б це означало? Перш за все, звичайно, міністерство внутрішніх справ усунуло б вас з посади за порушення найсуворішого наказу: не торкатися й пальцем до нацистів, бо ж наші аграрії хочуть закликати їх до влади, щоб легше було потім домовитися з паном Гітлером. Тут уже вам пощади не ждати, друже мій! Адже через вас виник би міжнародний конфлікт. Вони б, звісно, промовчали про те, що їхній есесівець діяв тут як гангстер, а звинуватили б вас у тому, що ви викликали політичну суперечну і застрелили одного з улюбленців фюрера.
— Це можливо, — погодився Тикач, помовчавши. — Так що ж нам робити?
— Що? Ви застосували зброю в самозахисті після трьох його пострілів. От як. І сталося це, коли ви його заскочили під час розправи з Баумрук.
— Але ж мені все одно доведеться написати, що це був нацист.
— Так, але дізналися ви про це пізніше. Крім того, я б використав ті фальшиві банкноти, щоб заткнути людям роти. Вклав би їх у Кодетові мішечки і повідомив би, що ми їх знайшли на складі під «Вільгельмом Теллем», коли довідались, що туди вдерлися злодії. Допитуючи Ізабеллу, я б і не заїкався про знахідку в роялі. А її переслідував би за фальшивий паспорт та маніпуляції з підробленими банкнотами. Так само і її доньку. Щодо Курта Гейдлера, то, зловивши, його треба помучити допитами, а потім дати змогу виїхати до Німеччини.
— Тільки цього не вистачало! — буркнув Тикач.
— Маєте рацію, але нічого іншого нам не лишається, друже мій. Адже ви знаєте, що він — підлеглий доктора Лея, однієї з найгірших нацистських акул. Якщо хто в них має силу, то це Лей, і коли б ми спробували спіймати в сіті одного з його помічників, він нам ці сіті пошматував би! Ні, ми можемо тільки бажати, щоб цей чоловік виявився мудрим і мовчав. Може, його примусить до цього Маурін з його газетною гаубицею «Провісник». Я чекаю його тут щохвилини. Крім того, я сподіваюся, що нам допоможе Баумрук. Як ви гадаєте, коли вона зможе говорити?
— В лікарні мені сказали, що вже завтра вранці дозволять півгодинну розмову, — сказав Тикач.
— Чудово. З подальшим розслідуванням почекаємо до того часу. Добре?
— Гаразд. Може, від неї дізнаємося таке, що переверне всі наші плани. А що буде зі скарбом?
— Це найтяжча частина нашої операції. Гадаю, поки що треба його десь сховати.
Тикач витріщив очі:
— Сховати? Затаїти від міністерства? Та це ж обман, найгірше зловживання довір'ям…
— Усе це так, Тикач, — сумно погодився Клубічко. — Те, що я вам раджу, — злочин. Один із найтяжчих. Принаймні за буквою закону.