— Як ви міркуєте, картоплю до оселедця вже час варити чи ще почекати?
Вона була і комічна і зворушлива у своєму хвилюванні. Зубові стало її шкода і водночас він відчув, як йому на язик від однієї згадки про оселедця з вареною картоплею набігає слина. Саме тому відповідь його прозвучала з невдаваним захопленням.
— Чудесна це їжа, Варваро Павлівно, оселедець з картоплею. Студентська закуска, молодість нагадує. Скажемо чесно — непоганий смак був у студентів. Аж слинки у мене покотилися. Я гадаю, Варваро Павлівно, вже можна варити картоплю, ну, скільки вони ще можуть там швендяти? Десять хвилин, не більше! Ну, безсовісні, отак запізнитись!
— От що правда, то правда, — Варвара Павлівна запитально глянула на Малахова.
— Безперечно, час варити, — підтвердив господар, і стара поспішила до своєї картоплі.
— Ще чарочку? — запитав Володимир Іванович.
— Ні, дякую, — відмовився Зуб, — вже до селедчика з картоплею, уявляєте, як піде?
Він підвівся з тахти, пройшовся по кімнаті, глянув на вулицю через високі балконні двері, ніби виглядаючи, чи не йде Ганна Малахова, потім підійшов до піаніно, взяв у руки фото, поставлене Любочкою, і став його роздивлятися.
На фото був зображений кругловидий чоловік років тридцяти у формі капітан-лейтенанта. Кілька орденів прикрашали його темний кітель. Обличчя було міцне, енергійне, трохи роздвоєне підборіддя підкреслювало його силу. Високе чоло нависало над темними, уважними очима людини, цілком зосередженої на якійсь своїй найголовнішій думці.
Іван Семенович любив такі вольові обличчя і тому дивився на фото з приємністю. На його думку, саме такими і мусили бути героїчні радянські офіцери-моряки. Але це фото збуджувало багато інших думок і асоціацій, і тому, ставлячи картку на старе місце, Зуб лаконічно відзначив:
— Красивий дядько.
— Мені його ніколи не доводилося бачити в житті.
— Загинув?
Малахов мить, тільки одну мить помовчав, але пауза ця була помітною в розмові.
— М-м-м… — мугикнув він, а потім рішуче сказав: — Так, загинув.
— Пробачте, а що означає оте «м-м-м»? — не міг стримати свого зацікавлення Зуб.
Але секундне збентеження Малахова вже минуло, тільки обличчя стало чомусь ніби скривдженим і трохи сумовитим.
— Він загинув. Для всіх нас він загинув назавжди в тисячу дев’ятсот сорок шостому році.
— Не розумію, що, його в тюрму посадовили чи закордон утік? — все ще хотів дізнатися старий Зуб.
— Не треба про це розпитувати, Іване Семеновичу, — дуже стримано відповів Малахов, і на обличчі його відбився справжній біль. — Це важка для всіх нас і, на жаль, брудна історія.
Іван Семенович зрозумів, що своїми настійливими запитаннями зачепив неприємні, а може, навіть болючі спогади.
— Пробачте.
— Та ні, нічого особливого тут немає. Звичайна історія, яких тисячі. — І різко змінюючи розмову, Малахов весело вигукнув: — Справжнє неподобство! Де затримується Ганна? Де Басова? Де всі? Коли я, нарешті, зможу підняти належну мені за законом чарку на честь…
Договорити він не встиг, — вбігла Люба і весело закричала:
— Парад! Струнко! Мама йде!
Підкоряючись цій веселій команді, чоловіки підвелися назустріч Ганні Кирилівні, а Люба знов командувала голосно і дзвінко:
— Товаришу мамо! Частини для параду вишикувано, паспорта отримано, обід на столі.
— Парад, вільно! — скомандувала Ганна, мимохіть підтримуючи давно знайому гру. — Ну, поздоровляю тебе, мій любущий, — обняла вона дочку, — ти тепер у нас вже зовсім доросла. Здрастуйте, Іване Семеновичу, давно вас не бачила і дуже рада. — Ганна простягла Зубові руку і на ходу ледве відчутно торкнулась губами щоки Малахова. — Ох, які квіти чудесні.
— Це спеціально для тебе Володимир Іванович приніс, — оголосила Люба.
— Дякую, — Ганна ледве помітно провела рукою по руці Малахова, — давно вже я таких квітів не бачила. Мушу просити пробачення, Іване Семеновичу, статтю мою сьогодні на літучці обговорювали. Понервувала я… Ще багато мороки у нас з цими проблемами буде… А де ж це Марія Іванівна?
— Володимир Іванович твердить, що начальство ніколи не спізнюється, а тільки затримується. Видно, і сьогодні затрималося.
— На неї не схоже…
— Зараз я ще раз їй нагадаю, — сказав Малахов, до глибини душі обрадуваний стриманою ласкою дружини, і взявся набирати номер. — Що воно за диво, не відповідає комутатор! Може, там що трапилося?