Ігнатьєв обережно, намагаючись не привернути уваги, закрив журнал і вислизнув з кімнати.
Басова глянула, як зачинилися за ним двері, коротко, ніби нетерпеливо зітхнула, але не сказала нічого.
Коли Ігнатьєв біг по сходах до прокурора Малахова, над містом вже стояв туманний сірий ранок.
Сонце відчувалося десь зовсім близько, воно вгадувалося за легким ранковим туманом і все-таки не могло пробитися своїм промінням до землі.
— Що вам треба? — не розуміючи, як з’явився перед ним цей блідий, схвильований чоловік, запитав Малахов.
— Я Ігнатьєв, інженер Ігнатьєв, пригадуєте?
— Так, пригадую. Прошу сідати.
— Ви на мене не чекали? — запитав Ігнатьєв.
— Одверто кажучи, не чекав, — відповів Малахов. — Ви ставите дещо несподівані запитання.
— Я вас не розумію. Безперечно, моя поява в такий ранній час може видатися недоречною і нечемною, але справа остільки важлива, що я дозволив собі…
— Ви не можете перейти просто до діла?
— Можу. Я прийшов до вас, щоб негайно і рішуче спростувати всі заяви, зроблені мною раніш у вашій прокуратурі. Тоді я був у стані важкого психічного афекту і не міг відповідати за свої власні слова.
— Он як? — насмішкувато сказав Малахов. — А зараз відповідаєте?
— Так, зараз беру на себе відповідальність і заявляю офіціально, що про відмову чи відмежування від роботи над пластмасами, яка ведеться на заводі, з мого боку не може бути й мови. Це мій винахід, і я сміливо беру на себе всю відповідальність за наслідки проведених дослідів.
— Отже, берете на себе всю відповідальність? — іронічно посміхнувся Малахов.
— Так, необмежено і незаперечно.
— Значить, якщо я правильно розумію вага прихід, на хімкомбінаті вже зробили вдалий дослід? Так?
— Я прийшов до вас незалежно від наслідків досліду. Які б вони не були, відповідатиму я і тільки я.
— Боже, яка неймовірна громадянська мужність! — розвів руками Малахов. — Слухайте, Ігнатьєв, ви ж звичайнісінька, дрібна падлюка. Як це мені могло здатися, що ви видатна людина — не розумію?
— Пробачте! Ви службова особа! Це ж просто образа!
— Нічого, ми зараз не в службовому кабінеті. Можемо поговорити одверто. Так, так, Ігнатьєв, на моє глибоке переконання ви звичайнісінька, дрібна падлюка. І не червонійте, і не підстрибуйте! Це правда. Коли за вас люди головою ризикували, в тюрмі побували, коли була небезпека, ви від них відділилися, відмежувалися, а тепер, бачте, розцвіли, як чортополох при дорозі, — дослід успішний, тепер можна сміливо брати на себе відповідальність!
— Що сталося? — то бліднучи, то знову червоніючи, прошепотів Ігнатьєв. — Мені завжди здавалося, що ви єдина людина, яка по-справжньому розуміє мене. Ми ж весь час були однодумцями. А тепер… Але вам не вдасться відтерти мене від моїх винаходів! Що змінилося?
«Так, багато чого змінилося з учорашнього дня, зразу і сам не збагнеш і не розкажеш, — подумав Малахов. — Та коли робити висновки для себе, то їх треба робити зразу, не відкладаючи на завтра і не боячись, що хтось буде кепкувати з таких надто різких змін».
— Багато чого змінилося з учорашнього дня, — відповів Малахов. — Я сам ніколи не міг уявити, що одна ніч і один вечір можуть так багато важити в житті людини.
«Тобі ще доведеться пережити не одну таку прикру хвилину, але ти її переживеш, бо інакше жити, чесно дивитися людям в очі неможливо. Хай що завгодно базікають ігнатьєви, йому тут нічого соромитися, хоч яким дивним здаватиметься людям такий раптовий злам думок і переконань. Коли хочеш бути чесним, а не тільки вдавати, що повірив у все сказане вчора ввечері, у все передумане і пережите вночі, то чесно йди до кінця, а не крути, як лисиця хвостом, — різко, жорстоко говорив сам собі Малахов. — І ти йтимеш чесно, інакше ніколи тобі не повернути Ганни, інакше ніколи не відчувати переконання в правильності своєї роботи, свого життя, а без цього жити неможливо».
— Сергій Петрович Боровик прийшов. Пустити? — прочинивши двері і заглядаючи до їдальні, запитала Варвара Павлівна.
Ігнатьєв злякався.
— Боровик? Може…
— Що може?
— Він хворий… він…
— Хай зайде, — не приховуючи свого презирства, сказав Малахов.