– Лікар сказав, що в нього крововилив у мозок, – додав Вітковський, який досі мовчав. – Скоріше всього, каже, від удару. Так він і в міліцію, сказав, повідомить… свою особисту думку.
– От бачите, – відчувши полегкість, звернувся до хазяйки Дмитро. – Отож нічого піднімати паніку, на себе наговорювати. А то люди справді можуть чортзна-що подумати.
– А я що? Я нічого, – несподівано покірно мовила Волкова, – тільки щоб мене не турбували.
– Пояснень, звичайно, ні вам, ні нам не уникнути, – присів біля столу Дмитро і задумливо подивився у вікно, за яким похитувалась на вітрі молоденька яблуня. – Може, і на допит викличуть. Все залежить від того, що вирішить мед-експертиза.
Судові експерти приїхали в будинок № 82 по Роздольній невдовзі після «швидкої допомоги». Видимо, про раптову смерть Ключини повідомив кому слід товстенький лікар, виконуючи службовий обов'язок. Тож ні Дмитрові, ні Вітковському не довелося самим ходити в міліцію.
Медична експертиза встановила, що Іван Ключина помер не своєю смертю внаслідок ушибу чи удару в скроню, що й призвело до крововиливу в мозок.
Тепер слово залишилось за слідчим.
ВИСНОВОК СЛІДЧОГО
Вітковський ніяк не міг дочекатися закінчення уроку. Академічна година з гімнастики тяглася надто довго. Вперше за його майже дворічне перебування в технікумі заняття якось обтяжували Володимира. Він без особистого задоволення виконав вправу, повернувся в стрій. Йому хотілося швидше залишити спортивний зал, який вилискував натертим паркетом, вибігти на вулицю і залишитися самому на свіжому повітрі, щоб зосередитись, підготуватися до зустрічі з слідчим Туляковою.
Вчора йому довелося давати пояснення цій, зовсім не схожій на працівника юстиції, молодій рухливій жінці з задерикувато кирпатим носом, припухлою нижньою губою, веселими очицями і вилинялими, як у підлітка, бровами. Вона більше години розмовляла з ним на квартирі у Волкової, докладно розпитувала, як поводився Ключина на товариській вечірці, де сидів, що пив, коли і чому виходив з кімнати.
Потім уважно оглянула кожен куток квартири, сіни, виміряла сталевою рулеткою ширину проходу, висоту дверей, довго ходила по двору і все» чогось уперто шукала.
А сьогодні запросила на вісімнадцять ноль-ноль до себе в прокуратуру. Вранці викликала туди ж Дімку Чилікіна. І дивно, опівдні він повернувся з допиту – спокійний, як завжди, мовчазний, ніби в їх маленькій дружній компанії останнім часом нічого жахливого й не сталося. Міцні у хлопця нерви!
За скляними дверима несподівано голосно залився електричний дзвінок. Вітковський разом з гомінкою юрбою студентів вийшов із спортзалу. Одягаючи в гардеробній пальто, він в душі позаздрив безтурботності своїх однокурсників. Що їм? їх ніякі слідчі не чекають. А йому треба йти до прокуратури. Зовсім невеселе місце для зустрічі.
Що від нього ще хоче ця, схожа на хлопчака, Тулякова?
Хтось ззаду по-дружньому стиснув йому руку вище ліктя. Володимир оглянувся. Перед ним стояв Дімка Чилікін, невисокий, міцний, з хвилястою чорною чуприною, що надавала йому схожості з болгарином.
Тонкі губи, як і завжди, були міцно стиснуті, обличчя спокійне.
– До неї? – запитав Чилікін, маючи на увазі слідчого Тулякову.
Вітковський ствердно кивнув головою:
– Так.
– Кажи те саме, що і вчора.
– Це я без тебе знаю. Ех, Дімо!..
– Неприємно, розумію. Але треба…
– Тому й іду.
У розстебнутому пальті, збитій на потилицю шапці-ушанці Вітковський вийшов на вулицю. Над його головою світлячками зірок мерехтіло сріблясто-чорне небо. Роздвоєний рукав Чумацького Шляху нагадував собою дивну небесну ріку. Вечірнє місто світилося яскравими вогнями. Особливо багато було їх в центрі, де над дахами будинків від світлових реклам підіймалася різнокольорова заграва.
Від технікуму до міської площі Вітковський дійшов порівняно швидко. Та коли угледів суворий на вигляд будинок прокуратури, зайти зразу не наважився. Він двічі пройшовся уздовж будинку по вулиці, перш ніж піднявся по східцях до масивних дверей. У довгому дуже тихому коридорі Володимир знайшов потрібний йому кабінет з скляною табличкою «Слідчий М. С. Тулякова». Поправив шапку, підтягнув галстук і постукав.
– Заходьте, – почувся з кімнати знайомий жіночий голос.
Тулякова, в темному костюмі, який красиво облягав її струнку постать, сиділа за письмовим столом і щось писала. М'яке світло від настільної лампи падало на її рожевощоке молоде обличчя і білу-білу руку, що швидко бігала по паперу з затиснутою у пальцях самопискою.
– Сідайте, будь ласка, – підняла Тулякова на Вітковського сіруваті очі. Важко було зразу зрозуміти, чи вони світилися сердечністю, чи мінилися суворістю.
Це трохи збентежило хлопця. Вчора слідчий здавалась веселішою й простішою. І не супила білясті брови. А сьогодні… Відклавши аркуш списаного паперу, Тулякова розкрила синюватого кольору папку із звичайними шнурками-за-в'язками. На її обкладинці Вітковський встиг прочитати лаконічний напис: «Справа № 3-172 (г)».
– Дякую, що зайшли, – втомлено промовила Гулякова, глянувши в обличчя наїжаченому Вітковському. – Мені треба уточнити дещо в справі Ключини.
Володимир, не підіймаючи очей, пробубонів:
– Хіба вам ще не все ясно?
– Майже все. За винятком кількох деталей.
Вітковський насторожився. Хоча б йому не сказати нічого зайвого.
Міцніше притиснувши до коліна шапку-ушанку, з вдаваним спокоєм мовив:
– Якщо зможу згадати, будь ласка…
– Що змусило вас, Чилікіна і Ключину найняти квартиру на Роздольній вулиці? По-перше, це далеченько від технікуму, а по-друге, ваша господиня не дуже приємна людина.
– Бачте, ми, тобто я, Чилікін і Ключина, знали один одного ще раніше, до навчання. А коли вступили до технікуму, здружилися ще більше і вирішили жити разом. Знайти таку кімнату було нелегко – не кожна господарка погоджувалась брати трьох квартирантів. А Волкова не відмовила. Ось і довелося поселитися в неї, хоч мешканці будинку і попереджали нас, що у неї важкий характер.
Слідчий дослівно занотувала відповідь і, щось згадавши, знову запитала:
– Ви не скажете, вночі після новосілля Ключина випадково нікуди не виходив?
– Ввечері виходив, а як уночі – стверджувати не можу, не чув. Я взагалі дуже міцно сплю. Є в мене такий недолік. Прокидаюсь рідко.
– А Чилікін?
– Він теж не страждає від безсоння.
Тулякова відірвалась од протоколу.
– Отже, ви думаєте, що Ключина міг одержати травму тільки ввечері, спіткнувшись в сінях?
– Я вже про це вам сказав. Та ви й самі бачили вм'ятину в стіні.
– Так, бачила. Вм'ятина – дуже важливий речовий доказ, який підтверджує ваші свідчення про причину смерті Ключини, – задумливо мовила Тулякова і тут же запитала: – А ви певні, що в час вашої відсутності, коли вам довелося вернутися за здачею в гастроном, між Чилікіним і Ключиною нічого не могло відбутись?
Ну, скажімо, сварки або бійки хоча б через Віру Зоріну?
– Ну, що виї – мнучи шапку в руках, заперечив Вітковський. – По-перше, ми втрьох жили дуже дружно. По-друге, як вам відомо, Віра Зоріна не прийшла на наше новосілля. Та й чекав її лише один Ключина. Я, наприклад, її тільки раз і бачив, а Чилікін Дімка зовсім не був знайомий з нею. Тому ніякої сварки через неї між ними бути не могло. Я вам кажу правду. Можу дати чесне комсомольське.
Тулякову, очевидно, задовольнила така відповідь, хоч вона голосно цього не висловила. Сама того не помічаючи, ствердно хитала головою, коли він давав пояснення. Потім вона поцікавилася, як реагували на смерть Ключини в технікумі. Запитала, з ким той ще дружив, які в нього були взаємовідносини з хазяйкою квартири, чи не ворогував Іван з кимось на Роздольній вулиці.