«У технікум більше не повернусь, чому – сам знаєш. Дякую за все, що ти для мене зробив. Ти справжній друг. Директору написав, що завербувався на велике будівництво і тимчасово припиняю навчання. Так що розпитувати тебе не будуть. Можливо, колись зустрінемось. Все. Будь щасливим. Твій баламутний Дімка.
P. S. Не думай мене розшукувати».
ЧЕРЕЗ ДВА РОКИ
Юрист другого класу Сергій Дмитрович Крилатий був неодружений. На роботі користувався авторитетом, хоч в обласній прокуратурі працював слідчим зовсім мало – лише третій рік. Зовнішність мав досить привабливу – високий, плечистий, обличчя біле, завжди поголене, чоло чисте, високе. Над ним красиво вилося золотисте волосся.
При першому знайомстві з Крилатим прокурор, лагідна й незаздрісна людина, добродушно сказав йому:
– Вам з такою зовнішністю, Сергію Дмитровичу, треба бути артистом, а не юристом. Дуже у вас помітна фактура.
Щоразу, йдучи на роботу, Крилатий мав звичку трохи посидіти в тихому Піонерському скверику і пропустити через легені, як він жартома висловлювався, «енну дозу цілющого кисню». Скверик був біля самої прокуратури, невеликий, квадратний. В центрі велично підіймався пам'ятник бійцям, що загинули, звільняючи Сімферополь, в боях з німецькими загарбниками, – обмитий дощами, широкогрудий з вм'ятиною на башті танк. В цьому скверику у Крилатого була своя лавочка під крислатим каштаном, де він завжди відпочивав. От і сьогодні, йдучи до прокуратури, він, як завжди, присів на ній «ковтнути кисню». На кущах уже розпукувались набухлі пуп'янки бузку, з вологого грунту сміливо пробивалися до сонця ніжно-зелені стрілки півників. Повітря було дивно прозорим, по-весняному пахучим і теплим.
Цю пору року Крилатий особливо любив, як і інші, хто вміє спостерігати пробудження природи. Він з задоволенням вслухався в весняний гомін, блаженно відкинувшись на спинку лавочки, з насолодою пив п'янке весняне тепло, терпкий запах бруньок, самобутню музику життя великого міста.
Та ось стрілки електричного годинника, що висів через дорогу над входом в поштамт, показали без трьох хвилин дев'ять. Пора було йти. Крилатий енергійно піднявся на ноги. Поправивши піджак, він легкою, навіть якоюсь веселою ходою попрямував до приміщення прокуратури.
Вузький кабінет з викрашеним у сірий колір сейфом, масивним письмовим столом і трьома далеко не новими стільцями здався йому тісним і тьмяним після сонячного простору скверика. Він підійшов до вікна, розчинив високі стулки, і зразу кімната стала ніби веселішою, ширшою.
– Хороше! – голосно промовив Крилатий, відчуваючи, як весна заливає кабінет теплими хвилями. Він сів на підвіконня, але телефонний дзвінок змусив його підійти до столу.
– Зайдіть, будь ласка, до мене, – почувся в трубці голос прокурора.
– Іду, Миколо Миколайовичу, – поклав Крилатий трубку, здивований таким раннім викликом.
Його розбирали цікавість і якесь незрозуміле хвилювання.
«Навіщо я потрібен? Термінове відрядження? Чи догана за щось?»
Пригладивши непокірні кучері, слідчий вийшов з кабінету.
Прокурор області, огрядний літній чоловік років за п'ятдесят, був чимось стурбований.
Він рівномірно постукував тупим кінцем олівця по настільному склу і нетерпляче зводив густі рухливі брови.
– Так ось, Сергію Дмитровичу, – підсунув прокурор до себе коробку «Казбеку» і взяв туго набиту цигарку. – Ви пригадуєте євпаторійську справу, припинену два роки тому?
– Це яку?
– Про смерть студента фізкультурного технікуму.
– Чемпіона області з бігу? Звичайно, пам'ятаю, її, здається, вела слідчий Тулякова. А що трапилось?
– Мати Ключини листа в Москву написала, перегляду вимагає. Не вірить, що син її своєю смертю помер.
– А яка мати заспокоїться після такого випадку? Звісно, всім писатиме, аякже, – скромно додав Крилатий, здогадуючись, навіщо викликав його прокурор. І від цього йому стало трохи сумно.
– Надійшла вказівка справу відновити, – ні, Щ ніс прокурор до цигарки тремтячий вогник. – Ви як старший слідчий займетесь цим. Повторне слідство треба провести без зволікань, в найкоротший термін.
«Ну от, обрадував… – затамував подих Крилатий. – Везе ж мені…» Він облизав зразу раптом пересохлі губи, кинув на прокурора збентежений погляд, але нічого не сказав. Тільки низько схилив кучеряву голову і опустив сумний погляд на носки своїх туфель, начищених до блиску.
Прокурор був чуйною людиною і добре знав підлеглих. Він зразу помітив зміну настрою старшого слідчого.
– Розумію – завдання не легке. Але ж ви, Сергію Дмитровичу, кілька днів тому самі просили дати вам важку справу. От вам і карти в руки. Дерзайте…
Крилатий змінив позу. Обличчя його знову стало м'яким і спокійним, а в погляді світилася готовність і рішучість.
– Пробачте за цю миттєву слабість… – промовив він.
– Вибачаю, – по-батьківськи посміхнувся прокурор і глибоко затягнувся цигаркою.
Над його головою зависла тремтяча хмаринка цигаркового диму. Він відігнав його рукою, як в'їдливого комара, і знову заговорив, задумливо постукуючи олівцем по настільному склу.
– Важкувато, звичайно, буде вам розмотати цей клубок, не маючи в руках кінця. Але я покладаюсь на вас, ви впораєтесь, – вів далі прокурор. – Тут, Сергію Дмитровичу, потрібне не лише чудове знання криміналістики, а й велика людська чуйність. А у вас її не бракує. Дійте! Бажаю успіху!..
– Дякую, – тріпнув золотими кучерями Крилатий.
Сергію Дмитровичу було приємно, що прокурор так вірив в нього. І йому хотілося виправдати це довір'я, хоч у душі і нарікав на свою долю.
Пізніше, уже перегортаючи протоколи допитів Вітковського, Чилікіна та Волкової, що за два роки встигли пожовкнути, знайомлячись з висновками судово-медичної експертизи, він знову упіймав себе на думці, що заздрить іншим слідчим, яким доручили справи свіжі, приваблюючі таємничою невідомістю, з десятками припущень і варіантів розв'язки. А йому що дісталось? Кимось недопрана білизна. Переполіскуй її заново, вишукуй і виправляй чужі огріхи дворічної давності. А якщо не зуміє їх виявити? Пиши тоді довжелезну доповідну начальнику, ось, мовляв, нічого нового не вдалося встановити, даремно тільки сили витрачав.
Дійсно, перспектива не втішна… Проте служба є служба. Крилатий затамував внутрішнє невдоволення і з усією властивою йому добросовісністю приступив до виконання нового завдання. Він уважно вивчив усі документи, що мали відношення до таємничої смерті Івана Ключини, склав детальний план слідства, щоб відшукати вірніший шлях до розкриття злочину, якщо він дійсно був. Та в цьому майже не було сумніву: якщо справа відновлювалась, значить, в ній чогось не врахували. А що саме – йому, Крилатому, і доводилось вияснити. Якщо Ключина дійсно помер не своєю смертю, то хто ж тоді вбивця? Непричетність Вітковського, Чилікіна і Волкової доведені слідчим Туляковою досить переконливо. Та чи все вона врахувала, ведучи справу? Чи не пропустила при слідстві якоїсь важливої, можливо, непомітної на перший погляд деталі, яка могла б стати ключем до розкриття вбивства? Значить, треба перевірити все знову, самому зустрітися з свідками, побувати в приморському місті. Шкода, що Тулякова вже не працює в євпаторійській прокуратурі, виїхала ще в минулому році з чоловіком на Далекий Схід. Якби вона жила тут, було б легше розібратись. Що ж, доведеться обійтися без її допомоги. Отже, завтра – у відрядження.
ВМ'ЯТИНА В СТІНІ
Зійшовши з сірого від пилюки автобуса, Крилатий без особливих труднощів знайшов Роздольну вулицю і непримітний на вигляд будинок № 82. Хазяйки, у якої два роки тому жив Ключина з своїми товаришами, дома не було, і старшому слідчому нічого іншого не залишалось, як присісти «на низенькій лавочці, вкопаній у землю, і чекати, коли прийде Волкова.