Ти ба! Воно таки знає, що робить, оце дитя! Цікаво, які думки зріють у його голові?
— А сторож що?
— Він не сказав нічого…
— Хто взяв з ослінчика молитовник?
— Не знаю…
— А ти де його знайшов?
— Під моєю накидкою, в ризниці. Я вже йшов снідати до панотця. Та забув свою хустинку… А коли підняв накидку, там було щось тверде…
— А сторож був там?
— Він був у церкві, гасив свічки… А знаєте, оті молитовники з червоними літерами, дуже дорогі…
Отже, хтось узяв молитовник з ослінчика, швиденько сховав його в ризниці, під накидкою служки, маючи на думці, очевидно, потім прийти по нього!
— Ти розгортав його?
— Ні, не встиг… Боявся проґавити своє рідке яйце… Бо ж у неділю…
— Знаю…
Ернест здивувався, звідки цей пан із міста може знати, що в неділю на сніданок у священика дають рідке яйце й варення…
— Іди собі…
— То правда, що я матиму…
— Молитовник? Авжеж… Завтра. До побачення, мій хлопче.
Мегре подав йому руку, хлоп'я мить вагалося, а тоді потиснуло її.
— Я добре знаю, що ви жартуєте, — сказав він сам до себе, ідучи додому.
Отже, тут ішлося про потрійний злочин: хтось набрав або доручив набрати замітку на лінотипі, який можна знайти лише в друкарні газети або великого видавництва.
Хтось поклав папірець у молитовник, вибравши потрібне місце.
І хтось потім забрав молитовника, сховав його в ризниці під накидкою служки.
Може, все це зробила одна й та сама людина? А може, на кожному етапі діяли різні особи? Або на двох етапах діяв хтось один?
Проходячи повз церкву, Мегре побачив священика, що вийшов звідти. Він зачекав його під тополями, неподалік торговки помаранчами й шоколадом.
— Іду до замка… — сказав священик, наближаючись до комісара. — Оце я вперше відправив месу, не пам’ятаючи, що роблю… Самої думки про злочин досить…
— Це й справді злочин! — кинув Мегре і після тривалої паузи простяг своєму супутникові клаптик паперу. Той прочитав і повернув папірця комісарові.
Вони пройшли добру сотню метрів, не промовивши жодного слова.
— Вона була така нещасна…
Їм обом доводилося притримувати капелюхи, бо північний вітер дув тепер з подвоєною силою.
— Мені не вистачало снаги… — похмуро додав священик.
— Вам?
— День у день вона приходила до мене… Готова була повернутися на стежку добра… Але щодня там… — У голосі його забриніли нотки гіркоти. — Я не хотів туди йти! Хоч то був мій обов'язок…
Назустріч їм центральною алеєю парку йшло двоє. Мегре і священик упізнали в них лікаря, з його чорною борідкою, і худого, довготелесого Жана Метейє, який безперестану щось гарячково говорив. Жовта автомашина стояла у дворі. Неважко було зрозуміти, що Метейє не наважується повернутись до замка, поки там граф де Сен-Ф'якр.
Непевне світло над селом. Непевне так само, як і вся ця справа… Комісар ходить туди й сюди, і все даремно…
— Агов! — гукнув Мегре. Лікар і секретар підійшли до них.
— Добридень, панотче! — привітався лікар. — Я можу вас заспокоїти… Хоч я невіруючий, проте здогадуюсь про вашу тривогу від думки про злочин, що міг статися у вашій церкві… Та це не так. Наука цілком категорична щодо цього. Наша графиня вмерла від розриву серця…
Мегре підійшов до Жана Метейє.
— Дозвольте мені одне запитання…
Молодик нервував, важко дихав і здавався переляканим.
— Коли ви були востаннє в «Журналь де Мулен?»
— Я?.. Стривайте…
Він хотів був уже відповісти, та спрацювала його підозріливість. Він кинув на Мегре недовірливий погляд.
— Чому ви мене про це питаєте?
— Не має значення.
— Я повинен вам відповісти?
— Якщо не хочете, можете мовчати!
Може, Жан і не був типовим дегенератом, проте його без сумніву можна було вважати людиною неврівноваженою, з підвищеною нервовістю, такою, що мала б зацікавити доктора Бушардона, який саме розмовляв із священиком.
— Тепер на мене вішатимуть усяких собак, це я знаю… Але я боронитимусь!
— Що ж, бороніться!
— Перш за все я хочу зустрітися з адвокатом, це моє право… До речі, від чийого імені ви виступаєте?
— Скажіть мені, ви вивчали право?
— Два роки!
Жан намагався повернути свою самовпевненість, усміхнутися.
— Немає ні скарги, ні незаперечних доказів… Отже, ви неможете вважатись особою, що має право…
— Доказів аж занадто!
— Доктор встановив…
— А я стверджую, що графиню вбив якийсь негідник. Почитайте-но!
І Мегре простяг йому папірця з відбитим текстом. Жан Метейє остовпів, наче громом вражений. Він витріщив очі на комісара й, здавалося, зараз плюне йому в обличчя.