— Про розрив серця, що його хтось передбачив ще два тижні тому!
Вони поволі, крокуючи в ритм своїм роздумам, наближалися до церкви, а селяни проводжали їх цікавими поглядами.
Що ви збиралися робити тут сьогодні вранці?
— Це запитання я ставлю зараз сам собі, — промовив граф. — Щойно ви запитали мене, чи хто-небудь… Так… Є така людина, якій вигідна смерть моєї матері. Це я сам!
Граф не жартував. Чоло його було нахмурене. Повз них на велосипеді проїхав якийсь чоловік; граф привітався, назвавши його на ім'я.
— Оскільки ви з поліції, то вже зорієнтувалися в ситуації… До того ж ця свиня Бушардон, звичайно, розпатякував… Моя мати була бідолашна жінка… Батько помер… Я поїхав звідси… Лишившись на самоті, вона, я гадаю, трохи теє… Спочатку вона днювала й ночувала в церкві, а потім…
— Молоді секретарі!
— Гадаю, це зовсім не те, що ви думаєте і про що патякає Бушардон… То не розпуста! Просто потреба ніжності… Потреба піклуватися про когось… І хоч оті молодики скористалися з цього, щоб піти далі… Це не заважало їй лишатися віруючою… Мабуть, її мучили жорстокі докори сумління, душа розривалася між вірою в бога й цим… цією…
— Ви сказали, що мали б певну вигоду від її смерті…
— Мушу сказати, що від нашого багатства мало що лишилося… До того ж у таких типів, як отой панок, що ви його бачили, очі завидющі, а руки загребущі… За три-чотири роки тут зовсім нічого не лишилося б…
Граф був без капелюха; пригладивши рукою свою шевелюру, він зазирнув Мегре у вічі й за хвилину додав:
— Мені лишається сказати вам, що сьогодні я збирався попросити в матері сорок тисяч франків… І що ці сорок тисяч франків до зарізу потрібні мені, щоб оплатити чек, який інакше буде незабезпечений… Бачите, як воно все ліпиться одне до одного!..
Граф одламав гілку з живоплоту, повз який вони проходили. Було видно, що він докладає чималих зусиль, аби не піддатися тискові обставин.
— Мало того, я привіз із собою ще й Марію Васильєву!
— Марію Васильєву?
— Мою подругу! Я залишив її в ліжку, в Мулені… Вона може сісти зараз у таксі й примчати сюди… Останній штрих — хіба ні?
Лише тепер погасло світло в корчмі Марі Татен, де кілька чоловіків пили ром. Щойно відійшов напівпорожній автобус до Мулена.
— На таке вона не заслуговувала! — замислено промовив граф.
— Хто?
— Мама!
У ньому було щось дитяче, незважаючи на зріст, на передчасну огрядність. Інколи здавалося, що він ось-ось заплаче.
Вони прогулювалися поблизу церкви, йшли то до ставка, то повертали від нього.
— Скажіть, комісаре… Адже це не можливо, щоб хтось убив її… Не знаю, що й думати…
Мегре так глибоко поринув у думки, що забув про свого супутника. Він відновлював у пам'яті найменші подробиці першої меси.
Графиня сиділа в кріслі… До неї ніхто не підходив… Вона причастилася… Потім стала на коліна, затуливши лице руками… Потім розгорнула свій молитовник… Трохи згодом знову затулила обличчя долонями…
— Зачекайте мене тут, будь ласка.
Мегре піднявся сходами порталу, зайшов до храму й побачив сторожа, що вже порався біля вівтаря, готуючись до великої меси. Дзвонар, неохайного вигляду селянин у важких черевиках, підбитих гвіздками, розставляв стільці.
Комісар попростував до ґотичних крісел, нахилився й покликав паламаря, що дивився в його бік.
— Хто забрав молитовник?
— Який молитовник?
— Графині… Він залишився тут…
— Ви певні?..
— Ходи-но сюди! — покликав Мегре дзвонаря. — Ти не бачив молитовника, що лежав ось тут?
— Я?
Або він був ідіот, або вдавав його з себе. Мегре увірвався терпець. У темному кутку він помітив графа де Сен-Ф'якра.
— Хто підходив до цього крісла?
— На месі о сьомій тут сиділа докторова жінка.
— А я гадав, що доктор невіруючий.
— Можливо. Але його жінка…
— Гаразд! Оголосіть по всьому селу, що той, хто принесе мені молитовник, дістане чималу винагороду.
— До замка?
— Ні, до Марі Татен.
Надворі Моріс де Сен-Ф'якр знову пішов поруч із комісаром.
— Я нічого не розумію в цій історії з молитовником.
— Розрив серця може статися внаслідок якогось сильного потрясіння, І це дійсно сталося невдовзі після причастя, тобто тоді, коли графиня розгорнула молитовник. Припустимо, що в молитовнику…
Але молодий граф похитав головою:
— Я не уявляю собі нічого, що могло б настільки схвилювати мою матір. І взагалі це було б так… так підло…
Йому аж подих перехопило. Він похмуро подивився на замок.