— Ходімо вип'ємо чого-небудь!
І він пішов, але не до замка, а до корчми, де поява графа викликала деяке замішання. Четверо селян, що випивали тут, раптом відчули себе ніяково. Привіталися до нього поштиво, але з острахом.
Марі Татен прибігла з кухні, витираючи руки фартухом, і заторохтіла:
— Он лишенько, пане Морісе! Я й досі не можу отямитись від того, що мені розповіли… Бідна графиня…
Вона плакала! Напевне, вона щиро плакала щоразу, коли умирав хтось із сусідів.
— Адже ви теж були на месі, правда? — вела вона далі, беручи Мегре в свідки. — Подумати тільки: ніхто нічого не помітив. Я аж дома про це дізналася…
За подібних обставин завжди якось незручно виявляти менше горя, ніж люди, яким, треба гадати, взагалі мало б бути байдуже. Граф Моріс слухав ці слова співчуття, намагаючись приховати своє нетерпіння, а тоді зайшов за стойку, узяв пляшку рому й налив у дві чарки.
Плечі його здригнулись, коли він одним духом вихилив свою чарку.
— Здається, я застудився сьогодні вранці, коли їхав сюди… — звернувся він до Мегре.
— Тут усі ходять із нежиттю, пане Морісе… — І, повернувшись до Мегре, Марі Татен додала: — Вам теж треба берегтися! Уночі я чула, як ви бухикали…
Селяни пішли. Пічка розжарилася й аж пашіла.
— Отакий сьогодні день! — бубоніла Марі Татен.
Важко було зрозуміти, на кого вона дивиться — на Мегре чи на графа — через її косоокість.
— Може, щось з’їсте? Та що це я! Мене так засмутила ця звістка… Я навіть забула перевдягтися…
Марі Татен обмежилася тим, що обв'язалася фартухом просто по чорній сукні, яку надягала лише до церкви. Капелюшок її так і залишився на столі.
Моріс де Сен-Ф'якр випив другу чарку рому й подивився на Мегре, наче питав, що робити далі.
— Ходімо! — сказав комісар.
— Ви прийдете обідати? Я зарізала курча…
Але комісар і граф були вже надворі. Біля церкви стояло чотири чи п'ять возів, коні були прив'язані до дерев. За низьким муром цвинтаря ходили люди. Жовта машина на подвір'ї замка була єдиною яскравою плямою на сірому тлі.
— Чек треба негайно оплатити? — запитав Мегре.
— Такі Але його буде подано завтра.
— Ви багато працюєте?
На відповідь — мовчання. Чутно лише їхні кроки по замерзлому шляху, шурхіт опалого листя, яке ганяє вітер, форкання коней.
— Я якнайкраще підходжу під визначення нікчеми! Брався за все потроху. Та куди там! Сорок тисяч… Хотів відкрити кіностудію. А до цього мав пай в одному підприємстві, пов'язаному з радіо…
З правого боку ставу Нотр-Дам пролунав приглушений відстанню постріл. Вони побачили мисливця, що поспішав до збитої дичини, на яку оскаженіло накинувся його собака.
— Це Готьє, управитель, — сказав граф. — Мабуть, він пішов на полювання ще до того, як…
Нерви його раптом здали, він тупнув ногою, скривився й почав схлипувати.
— Бідолашна старенька!.. — бурмотів він, прикусивши губу. — Це… це так підло! І цей паскудник, цей задрипанець Жан…
Наче викликаний якимись чарами, на подвір'ї замка раптом з'явився Жан.
Він ішов з лікарем і, певно, палко з ним сперечався, що видно було з жестів його тонких рук.
Час від часу вітер доносив пахощі хризантем.
Розділ III
ЦЕРКОВНИЙ СЛУЖКА
Сонця не було, і тому все довкола зберігало свої пропорції; не було й мряки, що розмазувала б контури предметів, і кожен з них вимальовувався з суворою чіткістю — крони дерев, сухе віття, кожен камінець бруку, а надто чорний одяг людей на цвинтарі. І, навпаки, все біле — могильні плити, крохмальні маніжки, капелюшки старих жінок — здавалося майже нереальним, облудним, бо було занадто біле, було кричущим дисонансом.
Якби не крижані повіви вітру, що щипав обличчя, легко можна було уявити себе під скляним ковпаком, ледь припалим порохом.
— Незабаром побачимося!
Мегре залишив графа де Сен-Ф'якра перед брамою цвинтаря.
Якась бабуся, умостившись на принесеному з дому ослінчику, продавала шоколад та помаранчі, яких ніхто не купував.
Помаранчі! Крупні, зеленкуваті! І холодні як сніг… Від них нили зуби, дерло в горлі, проте, коли Мегре було років десять, він все водно уминав їх, бо то ж були помаранчі.
Мегре підняв плюшевий комір свого пальта. Ні на кого не дивився, бо знав, що треба звернути ліворуч, а там могила, яку він шукає, — третя за кипарисом.
Увесь цвинтар був у квітах. Напередодні деякі жінки помили щіткою, з милом могильні плити. Огради були свіжопофарбовані.
«Тут спочиває Еваріст Мегре…»
— Звиняйте, тут не курять!
Комісар не зразу усвідомив, що звертаються до нього. Нарешті він зупинив погляд на дзвонареві, що був водночас цвинтарним сторожем, і поклав у кишеню люльку просто з вогнем.