— Фарштінкіне ідін[44]! — огризнувся Вайсман.
Але та не залишилась у боргу:
— А гой а хозар[45]! Кіш мір ін тухес[46]! — і недвозначно показала на свою задню частину.
Клим не розумів більшості слів, але темперамент, з яким лаялася жінка, примусив його зупинитися. Вайсман, більш звичний до характеру своїх землячок, махнув рукою і штовхнув наступні двері. Вони відчинилися з ляскотом, але в кімнаті була суцільна темрява, тому побачити вдалося лише сивого чоловіка у капелюсі, з-під якого на скроні спускалися завитки пейсів.
— Шалом! — ввічливо сказав чоловік.
— Добрий вечір, — автоматично відгукнувся Клим, а Вайсман рукою відсунув із дороги господаря та зробив крок у темряву.
— А чи знає шановний товариш меламуд, що радянська влада будує на Дніпрі найбільшу в республіці електростанцію Дніпрельстан, яка принесе світло у кожну хату?
Господар зітхнув.
— І не кажіть мені, що вас не торкнулась електрифікація, — продовжив Вайсман, потім простягнув руку назад і звелів: — Дай свічку! Бекіцер[47]!
У відповідь господиня скрутила пальці в дулю:
— На!
— Якщо ти не скажеш їй закритися, я вас арештую за образу радянської влади в моїй особі, — Вайсман подивився на меламуда.
— Хая, ша! — владно сказав той.
Жінка принишкла, і цим скористався боєць, який витягнув з її рук свічку та передав Вайсману. Той узяв, пройшов зі світлом до центру кімнати, де, піднявши обличчя до стелі, знайшов лампочку та докрутив її у патроні. Лампочка спалахнула, висвітливши невеличке приміщення, і Клим подумки охнув, бо воно було повне дітей — попід стінами на лавах, за столом у центрі, навіть у кутках сиділи маленькі хлопчики та перелякано дивилися на дядька у формі перед ними.
Вайсман задоволено обвів поглядом дитячі обличчя й обернувся до господаря.
— І що це?
— Кіндерлах[48], — відповів той.
— Я бачу, що кіндерлах. Ваші?
Господар опустив очі.
— Гройсе мешпухе[49]! — глузливо зауважив Вайсман. — А це що? — він узяв зі столу товстий том у шкіряному окладі.
— Талмуд. Свята книга нашого з вами народу, — у голосі меламуда відчувалися нотки гордощів.
Вайсмана це чомусь розлютило, і він кинув книжку на підлогу з такою силою, що, здавалося, підстрибнула хата.
— Це шмате[50], а не книга! — закричав він. Дітлахи принишкли, дехто затулив голову руками, а найменший хлопчик зарюмсав. Вайсман одразу притишив свій запал. — «Капітал» — це книга! А ваш Талмуд — це просто кака[51]!
Чорнявий хлопчик у ярмулці, що сидів за столом просто перед Вайсманом, раптом підвів очі:
— Не можна так казати про Талмуд!
Вайсман нахилився до нього:
— Це що за шмендрик[52] обізвався? Як звати?
— Соломон, — промимрив хлопець, опустивши голову перед напором людини в формі.
— Тому й такий розумник, що Соломон? — глузливо запитав Вайсман і виструнчився. — Діти! Цей старий нудник, — він рукою вказав на меламуда, що так і залишився стояти біля одвірка, — цей партачник продає вам різний локшим[53], щоб відвернути від світлого майбутнього, яке незворотньо йде до нас.
Чорнявий Соломон, який сидів опустивши голову, раптом заплакав уголос, і за ним, немов за командою, заголосили інші. В одну мить дитячий плач заповнив усю кімнату, так що розгубилися навіть представники влади. Деякий час вони мовчки спостерігали, потім Вайсман підняв іншу книгу, що лежала на столі, і з розмаху вперіщив нею по стільниці. Від звуку, який пролунав, діти миттєво замовкли, немовби одночасно вдавилися слізьми.
— Значить, складаємо протокол за недозволене навчання дітей релігійним забобонам і отримання незаконного доходу.
— Вейіз мір! — здійняв руки до стелі меламуд. — Але де ж ви бачили дохід?
Вайсман подивився на нього згори вниз:
— Тоді додаємо використання забороненої реакційної мови іврит, — він пальцем вказав на Тору.
— Азохн вей! — заголосила з сіней жінка.
Але Вайсман не звернув на неї уваги.
— Товаришу Шпакуватий, — обернувся він до Клима. — Сідай отут і перепиши всіх цих бубале[54] по формі: ім’я, прізвище, хто батьки. Ти! — він махнув бійцеві. — Стій біля дверей і випускай смаркачів тільки після запису. Ну а я займуся господарями.
Клим витягнув із портфеля кілька чистих аркушиків, розклав на столі чорнильницю і взяв ручку до рук.
— Ну, хто перший?
Дорогою на службу Клим зазвичай зупинявся, щоб послухати радіо. Сріблястий дзвоник повісили на площі кілька років тому, і біля нього постійно товклися містяни з тих, що ще не мали вдома чорної тарілки гучномовця. У гуртожитку, де мешкав Клим, поки був студентом, радіо постійно працювало у вестибюлі, а от на квартирі, яку мусив знімати зараз, гучномовця не було, і без звичних хрипкуватих звуків було якось незатишно.
— Алло! Алло! Говорить Дніпропетровськ. На хвилі 525 метрів послухайте новини.
У місті був ранок, і звичний шум заводів супроводжувався частими трамвайними дзвінками — люди їхали на роботу.
— Дніпропетровщина звітує про успіхи індустріалізації. Цього року у місті запрацювало чотири нові заводи — трубопрокатний, завод металоконструкцій, завод важкого машинобудування та коксохімічний завод. Підприємства, що були створені на базі окремих цехів заводу імені Петровського, отримали нові завдання і влилися у робочий ритм радянської металургії.
Новим заводам потрібні нові кадри, і якби він, Клим Шпакуватий, не завалив іспити, міг би теж влитися у робочий ритм. Хоча, з іншого боку, всі професії потрібні, а робота органів безпеки — у першу чергу. Не дарма товариш Краукліс казав, що по селах куркулі заворушилися і навіть зброю наважуються піднімати проти радянської влади.
— Вчора у нашому місті було урочисто відкрито Палац культури імені Ілліча. Нові просторі приміщення прийняли працівників культури міста — пролетарських музикантів, художників, акторів. Після відкриття відбувся святковий концерт. А зараз послухайте «Марш до пуску Дніпрельстану» молодого дніпропетровського композитора Андрія Штогаренка.
У репродукторі зазвучав баян, і Клим посунув далі, підбадьорюваний свистом потяга, що долинав з Амурського мосту. Місто набирало обертів.
У цей час на вулицях не було багато народу. Заводи своїми гудками скликали зміни о шостій ранку та о третій дня — тож із пролетарів вулицями тинялися лише п’янички, що шукали, де б і з ким утамувати свою специфічну спрагу. Де-не-де можна було побачити голодуючих селян, що лежали попід парканами закутані у ганчір’я, виставивши назовні кістляві, обтягнуті майже прозорою шкірою руки, у надії, що знайдеться хтось милосердний, що поділиться з ними своїм пайком або закупкою. Лежали мовчки, бо тих, хто пробував просити, одразу забирало ДПУ, вивозило далеко за місто і кидало просто при дорозі. Це було вироком, бо сил повернутися до міста у нещасних уже не вистачало.
Хоча останнім часом голодні на вулицях стали звичною картиною, Клим насупився. Він, свідомий комсомолець, і раніше розумів, що це — результат поганої роботи органів, і його цей факт зовсім не тішив. Але тепер, ставши частиною цих самих органів, хлопець почав відчувати додатковий дискомфорт. Професійний.
На порозі обласного відділу ДПУ під плакатом «І тут, і там, і скрізь будуємо соціалізм» Клим раптом побачив дівочу постать, таку несподівану серед зелених мундирів. Маруся? Що вона тут робить?
— Доброго ранку, Марусю!
— А я на тебе чекаю.
Він дещо розгубився:
— Але ж у мене служба...
— Ну то ходімо до кабінету. Я не заважатиму.
Клим не міг відмовити коханій дівчині, однак не знав, чи може провести її до себе. А тут іще Вайсман — як він відреагує? Сумніви позначилися на хлопцевому чолі, так що Маруся зробила жалісне обличчя: