— А як тут будеш у гуморі, коли вони викреслюють мені слова «козак», «запорожець», «Січ»? Ну які можуть бути «Степові думи» без козаків?
Рєпін прокашлявся і проголосив гучно:
— А я, шановні друзі, саме намилився писати картину про запорожців. Бо до картин цензурному комітету, здається, поки що зась.
— Сміливо, — Манжура схвально похитав головою.
— По-нашому! — підтвердив Яворницький. — Ти іще скажи товариству, коли придумав цю картину малювати.
— А як видали Емський указ, так і придумав, — художник рубанув долонею повітря. — Бо заборони справжніх козаків не лякають, хіба підбурюють.
Тут уже всі присутні не стрималися від оплесків, бо тема заборони української мови у цьому товаристві була дуже резонансною. Господар же, який поспішав показати високому гостю все і всіх, буквально потягнув його за собою:
— А це, — він узяв із полиці невеличку книжечку, — наша гордість, перша катеринославська українська книжка «Жар-птиця, або з паном не братайся, у прийми не бери і жінці правди не кажи».
Рєпін критичним оком кинув по непоказному виданню.
— Розумію, що тут бракує гарних малюнків, — до них підійшов повновидий коротко стрижений добродій.
Єгоров поплескав його по плечу.
— Автор цієї книженції Андріан Кащенко[57].
— Ну, який же я автор? — заперечив той. — Я лише збирач. Справжній автор — це народ. Але ці казки надихнули мене на початок роботи над історією.
— Будете змагатися з Яворницьким? — звів брови Рєпін.
— Крий Боже! — письменник удавано сахнувся. — Хто може змагатися з Яворницьким? Я лише хочу написати історичну повість про козацьку добу.
— Нащо писати, якщо це все одно не дозволять друкувати? — знов завів про наболіле Манжура.
— Ну, а якщо дозволять, а друкувати не буде чого? Як можемо вимагати дозволити те, чого немає? — заперечив Кащенко.
Судячи зі всього, ця суперечка мала довгу історію, тому господар похапливо перейшов до нового предмету — взяв з полиці свіжий номер своєї газети «Степ»:
— А тут ми надрукували «Марусю Чурай» Бораковського[58].
Цікаво, що стосовно цього видання нещодавні сперечальники миттєво зійшлися у думці.
— Видатна річ, — підтвердив Кащенко.
А Манжура додав:
— Шедевр!
— Уявляєте, козачка, яка з ревнощів отруїла коханого? Містика, почуття! Яка з цього може вийти картина! — вів далі господар.
Яворницький здивовано повів бровами — для нього цей твір виявився так само незнайомим, як і для Рєпіна. А Єгоров сипав компліментами:
— Така річ, скажу я вам, варта видання у столичних журналах. Хоч створив її звичайний лікар з Новомосковська. Звісно, Іллі Юхимовичу було б цікавіше подивитися якісь репродукції чи фотографії на цю тему. Але наші скромні можливості...
Рухом долоні художник зупинив потік слів господаря:
— Живопис і фотографія — це зовсім не одне й те ж! — наголосив він ревниво. — Фотографія — це просто застиглі люди. А живопис — перш за все сюжет, який ми ловимо у найвиразніший момент. Тому, на відміну від фотографів, живописців перш за все цікавить драма, характери, зіткнення темпераментів.
— Так, безумовно, — Єгоров торкнувся руки гостя і підвищив голос, щоб стало чутно всім. — Ну а зараз, шановні друзі, я продемонструю власне те, задля чого запросив вас саме сьогодні.
— А ми гадали, що зібралися заради нашого шановного гостя, — посміхнувся Кащенко, вказуючи на Рєпіна.
— Ні. Про гостя я і сам не знав. Для мене це теж цілковита несподіванка. Але я підготував зовсім іншого роду сюрприз. Який буде удвічі цікавішім, враховуючи те, що до нас завітав і шановний Дмитро Іванович.
Він зробив паузу, немов шпрехшталмейстер у цирку, потім підійшов до столу, який стояв під вікном, і видобув звідти невеличкий стосик книжок. Роздивившись обкладинку, Яворницький широко усміхнувся:
— Це ж треба!
— А таки треба! — господар витримав невеличку паузу і пояснив заінтригованій публіці: — Це свіжесеньке видання «Гайдамаків» Шевченка, передмову до якого написав хто? — він картинно розвернувся до історика.
Знову почулися оплески.
— Правильно. Ну що, Дмитре Івановичу, казатимете, що ми у Катеринославі відстаємо від столиці?
Яворницький замахав руками, наче вітряк крилами:
— Та Бог із вами, коли я таке казав! Для мене Катеринослав і є столиця. Найголовніша столиця — козацька.
— Ну якщо вже зайшла розмова про козацьку столицю, — втрутився у розмову Новицький, що досі зберігав тактовну мовчанку, не заважаючи спілкуванню господаря з петербурзькими гостями, — дозвольте мені зачитати вам дещо. Це — моя зовсім свіжа знахідка, просто лежала, можна сказати, під ногами.
— Знайшов сокирку під лавкою, — відгукнувся у вуса швидкий на прислів’я Яворницький.
— От-от,— погодився його приятель, витяг з кишені затертого аркуша і розгорнув його перед собою. — Це лист козаків турецькому султану. Слухайте. «Ти, султан, чорт турецький, і проклятого чорта син і брат, самого Люцеферя секретарь. Який ти в чорта лицар, коли голою сракою їжака не вб’єш?! Чорт ти, висрана твоя морда. Не будеш ти, сукін син, синів христіянських під собой мати, твойого війска ми не боїмося, землею і водою будем биться з тобою, враже ти розпроклятий сину! Распроно...» — оратор спотикнувся і перепросив. — Вибачте, читаю так, як написано. «Распроной...б твою мать! Вавилоньский ти жихась, Македоньский колесник, (єрусалимський бравирник, Александрійський козолуп, Великого і Малого Египта свинар, Армянська злодиюка, Татарський сагайдак, Каменецкий кат, у всего світу і підсвіту блазень, самого гаспида онук, а нашего...» — він знову зупинився. — Вибачте, «х...я крюк. Свиняча ти морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, ну й мать твою й...б. От так тобі Запоріжці видказали, плюгавче. Не будешь ти і свиней христіанських пасти. Теперь кончаємо, бо числа не знаємо і календаря не маємо, місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, який і у вас, за це поцілуй в сраку нас!..»
У міру того, як він читав, на обличчях гостей з’являлися ніякові посмішки, потім почулося хихотіння, а наприкінці вже кожне слово промовця викликало хвилю щирого реготу.
— Перчено, — Яворницький витер сльози. — Я такого варіанту ще не чув. Звідки воно?
— Купив у одного дядька в Олександрівську, — Новицький простягнув листа приятелю. — Глянь.
Яворницький взявся уважно роздивлятися раритет.
— Судячи з усього, список старий. Може, навіть із минулого століття. Я викупляю його в тебе.
Новицький стенув плечима — іти проти волі приятеля він не вмів.
— А цей лист запорожців і справді існував? — поцікавився казкар Манжура.
— Скажемо так... — Яворницький поворушив губами, ніби шукаючи найточнішого визначення. — В архівах я нічого подібного не знайшов. Але він цілком міг існувати, бо відповідає козацькому характеру. Проте ви навіть собі не уявляєте, наскільки вчасно шановний Яків Павлович зачитав нам запорізького листа, — він повернувся до художника. — Ви не проти, Ільку Юхимовичу?
Той схилив голову на знак згоди.
— Річ у тім, що сюжет картини про запорожців, яку пише наш знаменитий гість, напряму пов’язаний із цим документом.
— Так, — підтвердив Рєпін. — Після Емського указу я твердо вирішив намалювати картину з життя запорожців. І взявся шукати сюжет. Тут мені і розповіли про цей лист, і я відчув... ні, просто перед очима побачив, козаків, які пишуть цю свою відповідь на погрози турецького султана, — художник взяв паузу, обвів очима слухачів і стишив голос. — Ну а тоді спробував уявити, що б ці легендарні козаки написали нашому, скажемо так, султану, у відповідь на цей самий Емський указ.
Гості перезирнулися, потім Кащенко, не стримавшись, пирснув, за секунду до нього стиха приєднався Манжура, ну а тоді захихотіли вже всі — хтось, прикриваючи вуста руками, хтось, обережно відвернувшись від компанії, хтось, ховаючи обличчя у носовичку або тицьнувшись у плече сусіда.
57
Адріан Кащенко — популярний письменник, писав публіцистику та історичні повісті про Запорізьку Січ та козацьке життя.
58
Григорій Бораковський — український драматург з Катеринославщини. Першим поклав оповідь про Марусю Чурай на біографічну основу.