Коли Яворницький зайшов до кімнати, що правила нині за художню майстерню, Ілля Рєпін біля вікна роздивлявся ескіз.
— Дивись, який типаж! — сказав він замість «добридень».
Яворницький виклав на стіл свою ношу — старовинну шаблю, пістоль, порохівницю та інші козацькі атрибути, викуплені у селян та знайдені у розкопах. Обтрусив руки й обережно взяв аркуш із намальованим олівцем портретом.
— І хто це? — запитав він.
— Не знаю. Якийсь каліка перехожий. Я його на пристані в Олександрівську надибав. Сидів, рибу ловив, то я так збоку і пристроївся... А що ти там приніс?
— Та так, — Яворницький показав на стіл. — Порохівниця, пістоль і ще дещо.
Рєпін підстрибнув зі стільця:
— Еге, цікаво, цікаво... це добре... це я вже бачив... о, який каламарик... це для писаря?
— Може бути, — Яворницький приладив писарське знаряддя на столі. — А, до речі, натурник для нього вже знайшовся?
— Поки ні, — Рєпін неуважно повів оком по фігурі приятеля і раптом очі його звузилися. — Хоча...
— Що хоча?
— Ану, сядь за стіл, — художник витяг із шухляди аркуш паперу й олівець. — Сідай-сідай.
Сперечатися було безглуздо, тому Яворницький виконав розпорядження.
— Так, візьми до рук перо, став каламар, — Рєпін відійшов, критично оцінив постановку. — Трохи нахилися вперед, ти записуєш... — він трохи подумав: — Ні.
— Що ні? — не зрозумів Яворницький.
— Маленький твій каламар, треба додати щось більшеньке.
Він підійшов до столу і побачив срібну карафку, що її також приніс із собою гість.
— О! Оце годиться. Став.
— Але ж це для горілки.
— А що, козаки горілки не пили? Став, вона тут потрібна для композиції.
Рєпін узяв аркуш паперу і почав швидкими штрихами замальовувати натуру. Яворницький закляк, намагаючись не ворушитися і не зіпсувати майбутньої картини.
— Ну що тебе затисло, наче у лещатах? Ти веселий, бо всі навкруги сміються. І ти записуєш.
Яворницький спробував змінити позу, але це викликало лише критичне форкання майстра.
— Може, тобі і справді щось писати?
— А що?
— Ну, не знаю... — Рєпін на мить замислився. — Щось веселе. Хоч би того самого листа, якщо пам’ятаєш.
— Не так щоб, — зітхнув Яворницький. — Але я віршований варіант знаю. Руданського.
— Ну, пиши віршований.
— Добре.
Він на мить замислився, згадуючи, а потім почав виводити на папері:
На губах вченого заграла легка посмішка.
— Саме те, що треба, — вигукнув Рєпін, і олівець забігав папером.
Так минула година. Врешті задоволений роботою художник дозволив відпочити своєму нежданому натурнику.
— Буде з тебе писар! — проголосив він.
Яворницький стенув плечима:
— Ну, писар, то й писар.
— Але мене більш за все нині турбує передній план, той, хто буде перед цією карафкою. — Художник картинно притис до грудей срібну посудину. — Мені потрібна красива лисина.
— Хіба не можеш знайти? — недовірливо зіщулився історик.
— Та в тім-то й біда, що можу. А точніше, вже знайшов. Шикарна лисина! Триповерхова! Найкраща лисина, яку я колись бачив.
— Вітаю, — Яворницький по-приятельськи обійняв художника.
— Та почекай ти! — Рєпін викрутився з обіймів. — Рано ще вітати. Бо моя лисина це — граф Алєксєєв[59].
— Предводитель дворянства?
— Він.
— Тю-тю. Оце ти вибрав! — історик аж присвиснув від здивування. — Лисина там і справді така, що воша ослизнеться. Але ж вона гофмейстерська! Може, простішої пошукаєш?
— Ні! — рішуче вдарив кулаком по столу художник. — Тільки він!
Яворницький замислено почухав потилицю.
— Річ у тім, що у шановного Георгія Петровича геть відсутнє почуття гумору.
— Я знаю.
— Звідки?
— Я намагався зробити йому пропозицію.
— Пропозицію? — очі в історика полізли на лоба. — Ти збожеволів?
— Я не казав про лисину, — поспішив заперечити Рєпін. — Точніше не встиг. Бо тільки почав говорити про те, що мене цікавить ракурс ззаду, а не парадний портрет, тут-таки розмова і припинилася. Мені просто вказали на двері.
— Не дивно, — Яворницький знову обійняв приятеля. Тепер уже співчутливо: — Значить, доведеться все-таки іншого шукати.
Художник вперто помотав головою.
— Тільки цей!
— Ти що, дитина? Припини.
— Я пишу головну картину свого життя!
— Але ж він нізащо не погодиться.
— Тоді я ходитиму у нього позаду і малюватиму на ходу. Яворницький уявив, як художник тупотить позаду предводителя дворянства, і пирснув.
— Тебе викинуть у вікно або спустять зі сходів. Хоча... — він раптом замислився. — Хоча, здається, я знаю одну людину, яка зможе допомогти.
У будинку Олександра Поля все було готовим до прийому предводителя дворянства — підлоги натерті, скатертини накрохмалені, колекція монет викладена на столі у вітальні, де з вікон лилося найкраще, пом’якшене листям садових дерев світло. Зустрічати дорогого гостя господар вийшов особисто.
— Дякую за запрошення, шановний Олександре Миколайовичу, ви ж знаєте мою цікавість до нумізматики. Бачу монети — не можу втриматися.
— Це вам дякую, Георгію Петровичу, за те, що знайшли час завітати.
Обмін люб’язностями завершився уже у вітальні, де біля столу стояв Яворницький.
— Ви, мабуть, уже знайомі з Дмитром Івановичем, — запитав Поль у гостя.
— Ну звісно, мав честь неодноразово слухати його розповіді про запорожців. Доброго здоров’я!
Яворницький злегка вклонився.
— Ну а тепер зможете подивитися, що він нам привіз зі своїх експедицій. Дмитро Іванович копає багато могил — і козацьких, і скіфських.
— Цікаво-цікаво, — предводитель дворянства наблизився до столу і нахилився до монет.
Яворницький тим часом відійшов до сходів, які були запнуті щільною портьєрою. Там, наверху, біля мольберта сидів готовий до роботи Ілля Рєпін. На запитальний погляд Яворницького художник мовчки похитав головою — з цього ракурсу лисина предводителя ховалася за зігнутою спиною.
— Дозвольте запропонувати вам крісло, — сказав Олександр Поль, побачивши, як історик махає рукою зі сходів.
— Крісло? Дякую. Бо й справді краще добре сидіти, ніж погано стояти, так?
Поль всадив гостя посеред кімнати. Захоплений розгляданням монет, той не помічав таємних рухів за спиною. Яворницький знову запитально підвів брови, а Рєпін показав рукою праворуч і підкріпив цей жест поворотом голови.
— Дозвольте, — історик спустився зі сходів і підійшов до шановного гостя. — Дозвольте, я трохи розверну крісло, щоб ви не затуляли собі світло.
— Дуже люб’язно з вашого боку. Очі й справді почали трохи зраджувати. Вік, знаєте.
Він слухняно пересів так, як показував зі сходів художник.
— Чудово, — вирвалось у Яворницького.
— Так, цікава легенда на реверсі, — погодився предводитель.
— Дати вам лупу? — запропонував Поль.
— Дякую! — він узяв з його рук позолочений оптичний інструмент і відкинувся на стільці, уважно вивчаючи напівстерті літери на старовинній монеті.
Художник з-поза портьєри показав великий палець і почав роботу. Яворницький із Полем задоволено перезирнулися.
Музики, як це нерідко траплялось у Санкт-Петербурзі, родом були з України, тому знали і «голубку», і «кривого танку», і «гречаники». Гості танцювали з дитячою завзятістю — бо мали можливість у холодній столиці імперії відчути себе українцями. Кілька років тому земляків у Петербурзі по вівторках збирав Костомаров, а коли вченого не стало, ніхто не брався продовжити його справу, аж поки з’явився молодий історик Дмитро Яворницький. Його енергія потребувала чогось більшого, ніж просто розмови, а тому для зібрань була обрана субота — день, який сам по собі сприяв забавам.
59
Георгій Алєксєєв — граф, почесний громадянин Катеринослава, придворний імператорського двору у чині гофмейстера, багаторічний предводитель дворянства Катеринославської губернії.