Голос Рубіна став глухим, неначе з діжки.
— З Андрієм Павловичем ми разом викладали у Катеринославському гірничому училищі, де він створив першу в країні лабораторію металографії. Потім ми разом перейшли у новостворений Металургійний інститут...
— Виноградов мав зв’язки із закордоном? — перервав його Краукліс.
— Мав, — ще глухіше сказав Рубін. — Наука не може розвиватися без зв’язків.
— З Німеччиною? — уточнив Краукліс.
Рубін зітхнув:
— Андрій Павлович їздив до Німеччини у складі офіційної делегації.
Клим із захопленням дивився, як від кожного запитання Краукліса професор смикається, неначе в нього влучила куля. Отак би й собі навчитися вести допит!
Після підписання протоколу Рубіна вивели, Краукліс підвівся і пройшовся кабінетом, розминаючи ноги.
— Тут усе зрозуміло, — сказав він. — З такими трійка розбирається за дві хвилини. Але оскільки це не просто шпигунство, а ціла організація — Інженерний центр, то судити їх будуть відкритим судом. А це вже зовсім інша історія. Тут потрібно, щоб на суді зізнавалися, а не лекції читали. Зрозуміло?
Слідчий виструнчився:
— Так точно!
Клим разом із ним підскочив зі стільця. Цей рух не залишився непоміченим начальством.
— А, Шпакуватий! Як справи? Розібрався, що до чого?
— Розбираюся, товаришу Краукліс! — зам’явся Клим, бо насправді не мав чим хвалитися.
— Добре. Тільки враховуй, що тут не інститут, де можна бути вічним студентом. Тут результат потрібен, і якнайшвидше. Зрозуміло?
— Так точно, — Клим по-військовому розправив плечі і навіть спробував клацнути підборами, але не вийшло.
Краукліс скептично посміхнувся:
— Ну то йди працюй.
У коридорі було гамірно — зранку засідала трійка, і секретарі снували сюди-туди з кипами справ. Дорогою до свого кабінету Клим раптом побачив знайомий чорний капелюх і зупинився. Біля вікна, притулившись до стіни, стояв меламуд, той самий учитель з підпільної єврейської школи, що в його арешті довелося нещодавно взяти участь. Поруч із меламудом височіла фігура у формі, але обличчя видно не було — лише німб кучерявого волосся. Чоловік у формі щось темпераментно говорив, меламуд зрідка відповідав. Клим прислухався, намагаючись розібрати, про що йдеться, але мова, якою говорили двоє, була геть незрозумілою. Втім, співрозмовники, певно, відчули увагу з боку сторонніх, тому що високий у формі сказав коротку фразу й обернувся, відкриваючи Климові знайоме гостре обличчя. Вайсман, а це був він, побачивши Клима, вичавив із себе посмішку, махнув рукою, немовби завершуючи розмову з арештованим, і зробив кілька кроків уперед.
— Привіт, Климе! — сказав він. — А я оце кажу ребе Гольцману: ваше щастя, що дали всього рік. Рік мине швидко. І взагалі, чому б вам, кажу, не перебратися у Сталіндорф? Радянська влада зробила для вас спеціальний єврейський національний район. Практично Земля обітована. Працюй, живи, всі свої! Правильно? — він подивився на Клима, немовби від його згоди щось залежало, і зітхнув.
І навіть у кабінеті, вмощуючись за своїм столом, він просторікував далі:
— Ну от скажи мені, товаришу Климе, чому наш народ такий темний? Є ж серед наших справжні а їдише копф[69]. Ну хоч би професор Писаржевський[70]. Ректором у гірничому був, знаєш?
Клим неуважно покивав головою — йому з думки не йшли слова товариша Краукліса про результат:
— Це ще до мене. Ми хімію вчили за його підручником.
— От бачиш! Академік, цілий інститут має, міг би просто свої молекули вивчати, а він до того ще й у журналі «Природа» пише, розвіює релігійний дурман. І за кордоном його публікують.
— А оце вже зайве, — стрепенувся Клим.
— Що зайве?
— За кордоном. Краще тут.
— А! Твоя правда, — Вайсман почухав кучеряву голову.
Як же найшвидше дати результат? Може, Яворницький теж якийсь журнал видає?
— Ну, або Ханна Левін[71]. Батько — простий робітник з Брянки, а вона — письменниця, у Червону Армію добровольцем пішла і пише, до речі, на їдиш, пише, щоб дітей рабини не туманили...
А може, Яворницький листується з кимсь звідти?
— Бачиш, які є люди. А ці? — риторичним питанням завершив Вайсман свою промову. Він вочевидь щиро переймався долею свого народу.
Клим поклав руку на плече старшого товариша:
— Та не переживай ти так, Гаврило. У нас теж різні люди. Візьми, наприклад товариша Петровського, всеукраїнського старосту, чи товариша Чубаря, голову Ради Народних Комісарів, обидва ж наші, катеринославські. А з іншого боку — цей Яворницький, ретроград і ворог.
А може, не тільки листується. Може, у нього і документи якісь є.
— Твоя правда, — зітхнув Вайсман. — Українці теж різні.
Документи! Клим ухвалив про себе рішення. Це дорога до швидкого результату.
І тепер вже з усією увагою повернувся до розмови.
— Але настане час, Гаврило, коли не буде ні українців, ні євреїв, ні християн, ні юдеїв, а лише єдиний радянський народ! Побачиш!
— Настане, — зітхнув Вайсман без належного захоплення, і Климові це не сподобалося.
— Ну що, тобі не перепало від лисого?
— Якого лисого?
— Того, що нас зустрів на вулиці у мій перший день, ну, коли ми ще сукню дивилися?
— А-а! Цей...
Марусині очі попри звичайний молодий блиск видавали стривоженість, і Клима це тішило. Якщо дівчина переживає, значить, він їй не байдужий.
— Бо ти казав, що з роботи втік. Заради мене, — додала вона, зазираючи в обличчя.
— Утік, — він задоволено всміхнувся. — Але у мене була зустріч у справі. Ти ж сама казала.
— У якій справі? — дівчина відповіла посмішкою.
— Таємній! — Клим значуще поплескав по гладенькій шкірі портфеля. Навіть на побаченні він не міг розлучитися зі своїм талісманом, ознакою належності до вищої касти тих, хто має справу з документами.
Для зустрічі вони обрали ботанічний сад — Маруся, як і всі жінки, полюбляла квіти, а Клима більше вабили кущі, у яких так солодко було б залишитися з дівчиною сам на сам. Що поробиш — квартирне питання не сприяє коханню. Маруся жила на Мандриківці з батьками, Клим, якого поселили нарешті до гуртожитку ДПУ, жив у кімнаті разом з іще чотирма товаришами, і для романтичних зустрічей закоханим залишався хіба берег Дніпра, а ще парки та сади, які у промисловому Дніпропетровську, на жаль, не давали усамітнитися, бо слугували улюбленим місцем прогулянок містян. Новий же Ботанічний сад через свою віддаленість іще не набрав популярності, тому алеї його здебільшого порожніли, що цілком влаштовувало закоханих.
продекламувала Маруся, схиляючись над квітами.
— Знову якийсь Підмогильний? — спробував угадати Клим.
— Дурнику, Підмогильний — прозаїк, а це Поліщук.
— Той, що геній?
— А іще скажи, що ні. От послухай далі:
Клим, здається, буквально сприйняв цей поетичний образ, тому що його рука одразу лягла на дівоче стегно, щоправда зовсім не біле, а засмагле.
— Климе, ти поспішаєш, — зауважила Маруся, щоправда ногу не відсунула.
Хлопець зрозумів це як сприятливий знак і почав потроху просуватися вгору.
— До речі, знаєш, хто сказав: «Шлях до душі веде крізь тіло»? — Маруся обернулася і грайливо усміхнулася.
Клим засопів:
— Теж Поліщук?
Вона дала щигля йому в носа:
— А це якраз Підмогильний. Я, до речі, днями пропливала на човні повз його рідне село.