Выбрать главу

Климова рука, втративши від її руху позицію на стегні, перемістилася на дівочу талію. Хлопець притягнув її до себе з метою отримати поцілунок, але натомість отримав ще одного щигля.

— Ти несерйозна людина. З тобою не можна говорити ні про що.

— Ну чому, про щось таки можна, — Клим повторив спробу, тепер із більшим успіхом, бо губи торкнулися дівочої щоки.

— Климе, люди ж побачать! — фальшиво обурилася Маруся, адже навкруги не було жодної душі.

Хлопець притиснув її до себе ближче.

— Ну ти хоч портфель поклади, — дівчина незворушно почекала, поки хлопець влаштує свою ношу на гілках куща, а тоді вже поцілувала його легко та дражливо. — Такий важний, що портфель важніший за мене.

— Не вигадуй, — одного поцілунку Климові було замало, він прагнув ще, а вона хотіла спочатку погратися, подражнитися, як роблять усі дівчата.

— Ну... — з наступною спробою вона відкинула голову, і хлопцеві губи торкнулися шиї. Дівчина верескнула: — Ой, лоскотно! — і почала жартома відштовхувати залицяльника.

Він продовжив свою справу, вона смикнулася сильніше, пара похитнулася і зачепила портфель, від чого той впав у самісінькі хащі. Побачивши, що сталося з його сакральним символом, Клим одразу відпустив дівчину і кинувся на порятунок.

— Що ти наробила?! — обурено вигукнув він.

— Я? — не зрозуміла Маруся. — Я нічого не робила, я просто стояла, це ти намагався щось робити.

— Не жартуй! — він простягнув руку, дістався нею до ручки портфеля, вхопив і раптом зупинився.

— Що таке? — не зрозуміла Маруся.

— Подряпається, — стурбовано відповів Клим. — Це ж не якась дешева парусина. Це шкіра! А шкіра дряпається.

— Ну то й що?

Клим поглянув на неї з докором:

— То й що? А якби сукню порвати, ту, що на манекені у вітрині, ти б її купила? Теж сказала б «то й що»?

Дівчина опустила очі. Клим відпустив портфель і почав уважно вивчати особливості розташування гілок, щоб витягти свій скарб неушкодженим.

— Чекай, може, з іншого боку? — запропонувала Маруся, обійшла кущ і теж взялася видивлятися.

— Як приємно бачити молодих людей, що у наш час цікавляться ботанікою! — почувся раптом голос просто над ними.

Молоді люди виструнчилися. На стежці стояв ставний чоловік із борідкою клинцем та горбкуватим носом, на собі він мав старорежимний сюртук та краватку.

— Ми тут... — почав Клим, обтрушуючи коліна.

— Дозвольте відрекомендуватися, — чоловік доброзичливо і щиро усміхався. — Рейнгард Олександр Людвігович[72]. Маю честь бути директором цього саду.

— Маруся, — кивнула дівчина з-поза куща.

Клим ніяково промимрив:

— Шпакуватий.

— Вас цікавить ця рослина? І не дивно. Це елеутерокок колючий, його ареал — Далекий Схід. Росте зазвичай у лісах, але наш степовий клімат йому підійшов.

— Отож-бо й воно, що колючий, — пробурчав Клим.

— Ви студенти? — запитав директор.

— Ні, — приязно усміхнулася йому Маруся.

— Тим краще. Бо студентів сюди приводять, особливо ботаніків та географів, викладачі вчащають, а от звичайної публіки поки що мало. І це, я вам скажу, зрозуміло. Що цікавить сучасну молодь? Заводи! Електростанції! Греблі! Розмах! — він смішно жестикулював, намагаючись показати масштаб індустріалізації. — А, між іншим, рослини були і залишаються найдавнішими мешканцями Землі. Ми з вами підемо, підуть наші онуки, а деякі рослини будуть рости так само, як росли за часів Юрського періоду.

Маруся дивилася на Клима, очі її сміялися.

— Звісно, наш ботанічний сад іще зовсім молодий, куди йому тягатися з Харковом чи Києвом, але це перший сад, відкритий за радянської влади, а це означає, що ми у Катеринославі розвиваємо науку...

— У Дніпропетровську, — виправив Клим.

— А, так, у Дніпропетровську. Пробачте старого за старорежимні назви, я, розумієте, звик. Ми з братом приїхали сюди у вісімнадцятому році, коли гетьман Скоропадський видав указ про заснування університету... — директор раптом зупинився. — Ой, стара моя голова! Мабуть, Скоропадського теж не треба згадувати!

Клим уважно глянув на старого:

— Краще не згадувати, принаймні з такого приводу.

— Зрозуміло, — кивнув директор. — Одним словом, коли ми приїхали з Харкова, тут заснували університет і я почав завідувати кафедрою ботаніки, а Леонід — ембріології. Тоді я подумав, а чим Катерино... тобто Дніпропетровськ гірший за Харків? Чому б нам не мати свого ботанічного саду? Тим більше, що наше місто ніколи не пасло задніх у ботаніці. Ви знаєте, де було створено перший квітковий календар у імперії?

Маруся зробила зацікавлені очі.

— Невже у нас? — здається, вона навмисно затягувала розмову з нудним дідом, щоб отримати сатисфакцію за портфель.

— Точно! — радісно відгукнувся той. — Я іще застав живим Івана Яковича Акінфієва[73], який його зробив. А його праця «Рослинність Катеринослава» разом із гербарієм на 1200 рослин отримала медаль на Всесвітній виставці у Парижі, уявляєте? Сам Іван Якович був нагороджений за неї орденом Святої Анни, — директор зітхнув. — Але тепер про це теж краще не говорити. Бачите, навіть квіти — це суцільна політика.

Клим кидав на дівчину розгублені погляди, і вона зрештою зглянулася на німі прохання хлопця.

— Дякуємо вам за цікаву розповідь, — Маруся підійшла до старого і ніжно взяла його за лікоть.

— Та хіба це розповідь? — обурився той. — Хочете, я вам покажу нашу оранжерею — оце насправді цікаво!

— Ми, мабуть, відриваємо вас від роботи, — не запитала, а радше запевнила Маруся директора і, щойно той спробував заперечити, додала: — Робота не терпить, давайте я вас проведу.

Із цими словами дівчина повела химерного старого стежкою, охоче киваючи на кожну його фразу. Клим супроводив пару очима й одразу ж узявся рятувати свого портфеля із чагарів, нещадно дряпаючи пальці об численні колючки, що росли ніби навмисно донизу. Клятий далекосхідний кущ легко пропускав здобич досередини, але тримав міцно, не даючи витягти її назад. Боротьба була довгою і кривавою. А коли завершилася і Клим переконався, що світла шкіра портфеля на відміну від пальців не отримала жодної подряпини, Маруся вже повернулася. Вона була сама.

— Він мені нагадав мого директора. Дмитро Іванович теж, як занудить за своїх козаків, не хоче нічого чути і не відчуває часу.

Почувши про Яворницького, Клим нашорошив вуха.

— Ну а як у тебе з ним, знайшла спільну мову? — обережно запитав він, облизуючи поколоті пальці.

— Знаєш, певно, не моя все-таки справа цей старий мотлох, усі ці брудні черепки, іржаві шаблі, кобзи. А він закопався по самі вуха.

— По вуха? повів головою хлопець. — А що він робить цілий день. Мабуть, листи пише?

— Пише, чи як він каже, шкряботить, — дівчина сердито махнула рукою. — Коли у смітті своєму не копається.

— І отримує, мабуть, листи...

— Я не знаю, — Маруся смикнула плечима. — Біля нього весь час крутяться якісь підозрілі елементи.

— Підозрілі елементи? — перепитав Клим, боячись пропустити якусь деталь.

— Так, — зітхнула безнадійно Маруся. — Наприклад, ця Біднова, що її судили у справі СВУ. Питається, що така людина робить у експедиції Дніпрельстану?

— Біднова? Ану, давай докладніше, — Клим насупив брови. — Це дуже важлива інформація.

Сєдов сидів на стільці, займаючи фактично весь вільний простір кабінету, але все одно примудрявся бути непомітним. Якби не сухий голос, що рипів усіма нотами старого іржавого механізму, можна було б пройти поруч і не озирнутися. Климові він нагадував богомола, що їх у дитинстві ловив із хлопцями — начебто велика комаха, а не відрізниш від звичайного патичка.

Вайсман поїхав на операцію — боротися з черговою синагогою, тому можна було говорити, нікому не заважаючи.

— Ви, юначе, повинні враховувати національні особливості малоросів, — Сєдов тримав свої тонкі руки на колінах, і лише ворушіння пальців видавало. — Зазвичай малорос старанно служить імперії, але саме ця старанність може перетворити його на ворога.

вернуться

72

Олександр Рейнгард — учений-біолог, засновник ботанічного саду м. Дніпра.

вернуться

73

Іван Акінфієв — катеринославський ботанікогеограф та флорист.