— Як це? — не зрозумів Клим.
— А дуже просто. У своїх стараннях він часто шукає, як зробити краще замість того, щоб робити, як сказано. І саме ці пошуки кращого потім переростають у пошуки правди, а це — пряма дорога до зради.
— Щось ви дуже складно висловлюєтеся.
Клим крутив у руках ручку, однак це не допомагало зосередитися. Думки так чи інакше відлітали до Марусі. Сєдов зіщулив очі за скельцями пенсне.
— Ну, візьміть хоч би того самого Еварніцкого. Здавалося б, молодий чоловік волею долі отримав добру освіту, але замість того, щоб вивчати Фінляндію, як йому порадив попечитель Харківської освіти генерал Максимович, взявся до своїх козаків.
— А що поганого у вивченні козаків? — не зрозумів Клим.
Сєдов розтягнув тонкі губи в усмішці.
— Пізнаю малороса! Будьте певні, Еварніцкій думав так само. Що поганого у козаках? Імператриці присягнули? Так. Переяславську раду хто зібрав? Козаки. З турками хто воював?
— Ну, — Клим згідно кивнув.
— Ну і результат, — тонкі пальці старого затарабанили по коліну. — Він почав вивчати козаків і швидко довивчався до націоналізму. А гетьман Мазепа? Вже який був вірний царів слуга, і в результаті все одно знюхався зі шведами. Бо всі ці вуса, оселедці та шаровари тільки здаються смішними. А насправді за ними приходять інші, зовсім не смішні речі.
— Але у нас зараз царів нема, — поспішив заперечити хлопець.
Пальці Сєдова зіграли чергову гаму на коліні.
— Смію зауважити, що Еварніцкій став націоналістом не вчора, а ще за імператора Олександра третього. Влада міняється — інтереси лишаються вічно.
Остання фраза категорично не сподобалася Климові.
— Що це ви маєте на увазі — влада міняється?
— А те й маю. Я, юначе, почав служити імперії, коли був таким, як ви. І нині служу. Дарма, що вона вже називається СРСР, — він блиснув скельцями пенсне, немовби відповідаючи на обурений погляд співрозмовника. — Ну добре, хай буде республіка. Якщо вам не подобається слово «імперія», хай буде республіка. Це нічого не міняє. Велика Росія — явище, яке стоїть понад словами і понад епохами.
Він замовк, вивчаючи реакцію Клима, а той у свою чергу розгубився і не знав, що сказати.
— Не турбуйтеся, юначе, я все розумію, — хихотнув Сєдов коротко, неначе всередині у нього зламалася соснова гілка. — Чому мене обтрусили від нафталіну, призначили жалування і прислали до вас? Тому що виникла потреба. Настав час боротися з націоналістами, а хто це вміє краще за Сєдова?
Клим слухав його і не міг зібрати думки. З одного боку, те, що казав старий, було звичайним імперським охвістям, але з іншого — якщо старого прислали з Харкова, значить, їм там видніше. Брянський завод теж був імперіалістичним, а тепер дає метал радянській республіці — то, може, і старі кадри можуть придатися, не тільки заводи.
А Сєдов тим часом розплів пальці, підняв руки з колін і взявся протирати своє пенсне.
— Добре, перейдемо до справи. Що у вас сьогодні є на Сивого? Тобто Еварніцкого.
Клим зітхнув, поліз до портфеля та видобув звідти ще зовсім тоненьку теку. Сєдов здивовано звів брови.
— Ви носите документи з собою?
Клим зашарівся:
— Так вийшло.
— Юначе, — голос Сєдова став іще сухішим. — Я вже не кажу, що це порушує всі правила — і у Департаменті поліції, де я мав честь служити, і у Державному політичному управлінні, де служу тепер, справи зберігаються у сейфі і лише у сейфі. А чому? У портфелі ви можете їх загубити, вас можуть банально пограбувати, і що тоді? Слідчий може захворіти, звільнитися, навіть померти, а справа має залишитися.
Ти диви, старе опудало ще й повчає, подумав Клим, але вголос сказав по-діловому:
— На сьогодні маємо інформацію від технічного працівника Мануйловича про зв’язок із махновцями та німцями, а також, — він замислився, — відомості про те, що в музеї збираються політично неблагонадійні фігури, засуджені у справі СВУ.
— А що таке СВУ? — поцікавився Сєдов.
— Спілка визволення України, — пояснив Клим. — Терористична організація.
Сєдов повернув пенсне на носа і знову заплів пальці навколо коліна.
— Я би радив передусім завести собі постійного інформатора в оточенні Сивого. Малороси схильні до двоєдушності. Плітки, інтриги — їхня стихія. Тому серед працівників музею обов’язково знайдеться людина, що хоче отримати таємну владу над своїм начальником. І саме вона стане вашим найкращим агентом.
Клима почали дратувати повчання старого стручка, і він сказав:
— А то я без вас не здогадався б.
— Чудово! — потер руку об руку Сєдов. — І хто ж це? Цей, як його, Мануйлович?
— Мої агенти — моя справа, — огризнувся Клим.
— Слушно, — погодився Сєдов. — Але я сподіваюся, це не та дівчина, що з нею я вас зустрів на вулиці?
Клим опустив очі.
— Я помітив, що, окрім службових, ви маєте до дівчини й особисті почуття, у такому разі я б не радив тримати її біля Сивого.
— Це ще чому? — обурився Клим.
Сєдов знову посміхнувся та поліз до кишені за портсигаром — як завжди, коли збирався щось розповісти:
— Бо у стосунках із молодими гарними дівчатами Сивий має великий досвід.
Арфа у дівочих руках звучала урочисто, навіть велично, а голос, низький та глибокий, виводив слова:
Відкриті плечі продовжували хвилястий рух рук по струнах, немовби фізично поєднуючи слова, що народжувалися у дівочих грудях, із музикою, що линула з арфи. Цією картиною не можна було не милуватися, і першим поціновувачем її був батько дівчини, старий, але все ще романтичний поет Яків Щоголів[74]. Гості теж віддавали належне музиці, а серед них і тридцятип’ятирічний Дмитро Яворницький, який стояв зовсім поруч із виконавицею.
Останні акорди арфи були перервані овацією, дівчина вдячно опустила голову, проте очі її і далі з-під лоба ловили кожен порух серед слухачів, а вушка, приховані довгими локонами, чули кожен вигук «Браво!».
— Шановні друзі! — Яків Щоголів вийшов наперед. — Дозвольте від нас усіх подякувати автору цієї прекрасної музики, справжньому чарівнику звуків Миколі Віталійовичу Лисенку!
Микола Лисенко, моложавий, модний і елегантний, зробив крок уперед, вклонився, притиснувши руку до грудей, і своєю чергою взяв слово:
— Дякую за компліменти шановному господарю, до того ж і автору слів цієї пісні Якову Щоголеву!
Аплодисменти посилилися — попри те, що дім Щоголевих не міг вмістити багато публіки, тут вона була добірна і вдячна. Дівчина, яка відчула, що увага більше їй не належить, підвелася від інструмента і підійшла до батька, який нагородив її поцілунком. Очі дівчини зупинилися на Яворницькому.
— Тату, відрекомендуй мене своєму гостеві.
— Та ви ж знайомі! — підвів густі брови поет.
Яворницький усміхнувся:
— Сказати щиро, Ліза так розквітла за ці роки, що й мені видається майже незнайомою, порівняно з тим дівчиськом, яке я знав ще кілька років тому.
Дівчина задоволено повела головою і нетерпляче смикнула батька за рукав:
— Ну!
— Добре, — знизав плечима Щоголів і слухняно, але дещо розгублено промовив: — Це історик Дмитро Яворницький, якого я маю честь звати своїм другом.
Дівчина, ніби і справді вперше бачила, окинула поглядом струнку постать і відкрите обличчя Яворницького та рішуче простягнула руку, до якої той, приймаючи гру, одразу схилився, щоб поцілувати.
— Так це від ваших лекцій про Запоріжжя божеволіють усі харківські жінки? Я починаю їх розуміти.
Щоголів засміявся: