Клим замислився, який псевдонім обрати, і пригадав, що Яворницький називав Марусю Мамаєм через її прізвище. Мамай — це найкращий варіант, він ще й приховує стать агента.
Ліва хлопцева рука вивела на папірці «Мамай». Потім поставила дату та підписалася «Глинська».
От тепер добре.
Клим узяв чисту теку, поклав до неї розписку, потім на обкладинці написав уже правою рукою «Глинська». Замислився, перекреслив і виправив «Мамай». Тека зникла у портфелі — її вже точно не варто було зберігати у шафі.
На порозі виріс Вайсман, у руках він тримав дві пляшки з написом «Водка» і цифрами «50» під ним. Урочисто поставивши свій вантаж на стіл, він сказав:
— Потрібно відкинути помилковий сором і прямо, відкрито піти на максимальне збільшення виробництва горілки! Хто це сказав?
— Товариш Сталін! — відповів Клим, який вивчив цю фразу ще на інститутській лаві.
— Слава товаришу Сталіну! — тихо і серйозно проголосив Вайсман.
Клим зняв склянку з карафки та дмухнув усередину, здуваючи неіснуючий пил.
— З чого такі розкоші? — запитав він.
А Вайсман уже видобував із бездонних кишень своїх галіфе закуску, та не просту, а шмат копченої грудинки, сир, кілька помідорів та білий хліб.
— Ого! — здивування Клима не мало меж.
— А ти думав! — підняв палець угору Вайсман, тоді засунув руку у другу кишеню і видобув звідти ще одну склянку.
— Сила! — видихнув Клим.
— Наливай! — скомандував Вайсман, а сам почав краяти великими незграбними шматками м’ясо.
Клим налив по півсклянки.
— Ну що, за товариша Сталіна! — промовив Вайсман, і Клим моментально підскочив зі стільця.
Перші сто грамів Вайсман випив одним духом, тоді понюхав грудинку та почав жадібно кусати її. Клим не зміг наслідувати приклад старшого товариша і ледь споловинив свою дозу.
— Наливай! — скомандував той.
Клим слухняно виконав наказ.
— Ну, за товариша Краукліса!
Вони цокнулися, і знову Вайсман вихилив склянку до дна. Після чого відгріб папери на край свого столу та всівся просто на стільницю.
Климові горілка зразу вдарила в голову, тому він почав жадібно їсти — сир, м’ясо, помідори, все без розбору.
— Так а що сталося, товаришу Вайсман? — запитав він з набитим ротом.
— А сталося, Климе, те, що мені оголосили подяку і нагородили премією. Зрозумів?
— Оце так! — Клим підняв угору великий палець. — А за що?
Вайсман із шумом втягнув носом повітря.
— За успіхи у боротьбі із юдаїзмом, — він потер чоло, немовби звільняючись від якоїсь думки. — Макес[75] на животі Мене, єврея, нагородили за боротьбу з юдаїзмом!
Клим нарешті проковтнув усе, чим набив було рот.
— І що? — запитав він, не розуміючи, до чого хилить старший товариш.
— А нічого! — махнув рукою Вайсман. — Наливай.
Клим слухняно налив по третій. Тут уже Вайсман не одразу перекинув у себе склянку, а ковтнув, як нормальна людина.
— Розумієш, студенте, юдаїзм для єврея — це його я, і не друге, а перше. Ти можеш бути з сефардів, ашкеназів чи мізрахі, можеш знати іврит чи ні, але якщо ходиш до синагоги, ти єврей, — Вайсман подивився кудись у стелю, немовби шукаючи потрібних слів, і раптом запитав: — «Гренаду» знаєш?
— Вірш? — уточнив Клим.
— Ну так. «Гренада, Гренада, Гренада моя...» Мойша Шейнкман жив у комуні на розі Садової та Козачої, поруч зі мною. А зараз — знаменитий поет. А їдише копф!
Від горілки у Климовій голові все перемішалося, і він запитав:
— А хто такий Мойша Шейнкман?
Вайсман засміявся:
— Це ж Свєтлов, Михайло Свєтлов, той, що написав «Гренаду».
— Та ви що? — не повірив Клим.
— А ти не знав? Він тоді зі своїм дружком Епштейном у нас у Катеринославі баламутили, — Вайсман зіщулився. — Чекай, та ти Епштейна теж повинен знати. «Ми сини батрацькії, ми за новий лад, Щорс іде під прапором за Країну Рад».
— Пісня про Щорса? — впізнав Клим. — Михайло Голодний?
Вайсман знову хихотнув:
— Голодними тоді вони бували, це точно. Тому Мойша і взяв собі таке прізвище — Голодний.
Клим вирячився:
— Так і він теж... цеє...
— Цеє, — погодився Вайсман, — єврей.
Климові стало трохи незручно за таке своє запитання:
— Я мав на увазі, катеринославський.
— І цеє теж, — Вайсман кивнув.
— А чого ж тоді?
— Що чого ж тоді?
— Ну цей, — Клим намагався підібрати слова. — Нове ім’я? Навіщо?
— Іх вейс?[76] — Вайсман відкоркував другу пляшку, тому що перша вже спорожніла. — Я знаю, чим Голодний кращий за Епштейна? І чим Шейнкман гірший за Свєтлова? Я знаю лише те, що кожен з них мав бар-міцву[77]. І я мав бар-міцву. А якщо ти мав бар-міцву — то ти єврей.
— Бар-міцву? — не зрозумів Клим.
— Це коли єврей стає дорослим. Я пам’ятаю, як тато вів мене до синагоги, і як ми вчилися читати Тору, щоб не помилитися на людях, і як я все одно помилився, а ребе мене не виправив, — Вайсман поринув у спогади, обличчя його стало несподівано м’яким та теплим. — А як святкувала вся мішпуха[78]! Цимес міт компот[79]! — він зітхнув. — А тепер синагог немає, і бар-міцву робити нема де. А значить, не буде нових євреїв.
— Зате буде єдина спільнота — радянський народ? — підказав Клим.
— Буде, — кивнув Вайсман. — Давай, вип’ємо за них!
— Давай, — Клим долив собі і наповнив склянку старшого товариша. — А за кого?
— За них за всіх!
Вайсман знову одним духом вихилив півсклянки, і Клим позаздрив такому вмінню. Навіть якщо врахувати, що пив удвічі менше, він уже добре посоловів. А проте виглядати слабаком теж не хотілося.
— Аби ґезунт[80]! — лейтенант витер рот рукавом. — Чуєш, я кажу, аби здоров’я! А інше якось буде.
Клим кивнув.
— Майне тате[81] поїхав до Землі Обітованої, до Ерец-Ізраель. Був у нас один пуріц, Менахем Усишкін[82], який все агітував, щоб переселялися туди. Багато їхало. І тато поїхав, а я сказав — ні. Чуєш, я не поїхав до Землі Обітованої!
Комсомолець Шпакуватий не дуже розбирався у релігійних справах, тому не зміг оцінити трагізму, що прозвучав в останній фразі.
— І що тепер? — Вайсман все більше розходився. — П’ю з гоями[83], їм трефне[84] як останній поц[85]! І навіть ім’я своє втратив, — із цими словами він взяв зі столу шмат підчеревка, відкусив великий кусень і плюнув ним на підлогу.
Клим дивився не стільки на старшого товариша, скільки на кусень сала на підлозі. Голодне студентське життя одразу нагадало про себе слиною у роті. Якби не статус працівника ДПУ — їй-бо, зараз підняв би його з-під ніг та з’їв.
— І головне, чуєш, він мене на ім’я назвав!
Ці слова пролетіли повз Климові вуха, і лише навздогін він встиг перепитати:
— Хто?
Вайсман зітхнув, як людина, яка не має виходу і змушена щось розповідати.
— Так оце ж і хто. Шнеєрсон, Леві-Іцхак. Мій підслідний. Уявляєш? Прийшов уночі і назвав мене на ім’я!
— На яке ім’я? — не зрозумів Клим.
— На моє! — з п’яним трагізмом у голосі сказав Вайсман.
— А яке у тебе ім’я?
— Гад!
— Хто гад? — здивувався Клим.
— Я! Я — Гад! — стукнув себе в груди Вайсман.
— Чого це? — Клим ніяк не міг второпати, про що йдеться. Він переживає, що не поїхав у Землю Обітовану? Чи що з’їв свинину?
82
Менахем Усишкін — ідеолог і один з головних організаторів єврейського заселення Палестини, голова Єврейського національного фонду.