— Цікаво-с, цікаво-с, — Сєдов ухопив своїми довгими пальцями перший лист. — Ого! Сам Родзянко! Ну, це швидше за все справи земляцькі, адже Михайло Володимирович був родом з Катеринославщини. Та й уже понад десять років перебуває у кращих світах. Я маю на увазі не еміграцію, а смерть, — про всяк випадок уточнив він.
— Але сам факт, — заперечив Клим.
— Факт полягає у тому, що Родзянка аж ніяк не можна звинуватити у хохломанії, швидше навпаки, він був типовим імперцем. Я розумію, молодий чоловіче, що у нинішніх реаліях це не може вважатися перевагою, але то зовсім інша історія.
Клим зітхнув. Старий взяв наступний лист і почав уважно вивчати його.
— Оце вже цікавіше, — зрештою підсумував він. — Член Катеринославської архівної комісії Володимир Машуков цікавиться українськими богослужебними книжками, які є у колекції Сивого. А знаєте чому?
— Чому? — запитав Клим.
— А тому що ніяких окремих «українських» богослужебних книг не існує й існувати не може. Іще за указом імператора Петра Олексійовича всі церковні книжки надсилалися до Синоду, щоб «не було ніякої різниці та окремого наріччя в них», ясно?
— Ні, — чесно зізнався Клим.
— Ну звісно! Ви ж, напевно, є членом Спілки войовничих безвірників?
Клим кивнув.
— Тоді повірте на слово старому клерикалу. Сам факт зберігання українських, тобто незаконних, богослужебних книжок уже тягне за собою звинувачення у єресі. А з точки зору світської влади — у націоналізмі.
— А факт тайника у Біблії?
— Тайника?
— Так.
— А що у цьому тайнику?
— Порожньо, — сумно зауважив Клим.
— Погано, — погодився Сєдов. — Так, дивимося далі. Рєпін...
— Це вже не так давно. Якийсь білофін.
Сєдов здивовано підняв очі на співрозмовника.
— Білофін, кажете? А художника такого не чули?
— Ой, — згадав Клим. — Точно!
— Ну, Бог із ним! А це, — він глянув на підпис під третім листом. — Чекайте-чекайте, невже це той самий Стасюк?
— Який той самий?
Сєдов стукнув себе по лобі тонким пальцем:
— Точно! Микола Михайлович Стасюк перебував під нашим наглядом іще з 1905-го. Звісно, треба було його одразу в Сибір, але тоді в імперії панували ліберальні настрої. А потім — це вже ваше відомство повинно знати краще — згаданий Микола Стасюк був міністром продовольства у Генеральному секретаріаті Центральної Ради.
— Петлюрівець! — видихнув Клим. — І де він зараз?
— Власне, я би й рекомендував вам поцікавитися, де він зараз, це цілком у вашій компетенції.
Клим вихопив з рук Сєдова лист Стасюка і почав вдивлятися у підпис, немовби намагався побачити там відповіді на головні питання.
— Отже, ваш агент зачепив дуже цікаву рибку, — підсумував Сєдов. — А що ви там казали про націоналістичний елемент, який кучкується навколо Сивого?
Не покладаючись на пам’ять, Клим поліз до портфеля та видобув написаний власною лівою рукою звіт агента «Мамая» про подорож Дніпровими порогами.
Сєдов узяв його з рук, гмикнув і почав читати.
— Ну, і ще Трохим Романченко, колишній хранитель музею, нині забезпечує зв’язок із Губвидавом, — згадав Клим зустріч у кабінеті Яворницького.
Сєдов двічі перечитав звіт, подивився у вікно, потарабанив пальцями по стільниці і врешті підсумував:
— Найцікавішим для розробки мені здався цей тип із Комісії Дніпрельстану.
— Синявський? — згадав Клим.
— Так, Антін Синявський, і знаєте чому?
— Чому?
Сєдов позначив посмішку на своїх тонких губах:
— Тому що він працював з Яворницьким іще у Комерційному училищі, до Жовтневого перевороту. І зараз знову з ним працює. А що це означає?
Клим стукнув себе по лобі:
— Точно! Він знає всіх — і тих, що раніше, і тих, що тепер. Як же я сам не здогадався?
Сєдов розвів руками:
— Тому, власне, мене й запросили консультантом попри неприйнятне дворянське походження та службу у Департаменті поліції. Крім того, цей ваш Синявський був арештований нами ще у студентські роки за участь у підпільному гуртку, який мав зв’язки з націоналістом Драгомановим. Так що його персона нам добре відома.
Утім, для затримання Синявського поки що не було приводу, а викликати його на допит не було можливості — керівник історичної секції Комісії Дніпрельстану постійно працював у Харкові. Тому, повагавшись, Клим вирішив не довіряти розмову столичним колегам, а завітати до цінного свідка особисто. Сєдов напросився товаришувати у цій подорожі, і Клим погодився — коли йдеться про старі часи, краще довіритися старому кадру.
Зустрілися на залізничному вокзалі. Сєдов мав із собою старорежимний саквояж із речами, Клим поклав запасну сорочку до портфеля, так що той одразу став солідним і гідним поваги перехожих.
У купе Клим із Сєдовим застали попутника — довговидий чоловік у круглих окулярах читав книжку, примостившись біля вікна. Про справи не поговориш.
— Добридень, — привітався Шпакуватий і зайняв місце навпроти. Сєдов умостився ближче до дверей, витягнувши свої худі ноги.
— І вам, — чоловік відклав книжку на столик. — До Харкова?
Клим кивнув.
— Значить, разом поїдемо, — усміхнувся попутник.
— А ви, прошу вибачення, до столиці у справах? — запитав Сєдов.
— До столиці, — якось не дуже весело всміхнувся чоловік. — Та це вже кажуть, нібито у Києві буде столиця.
— Але органи влади ще не переїхали, — зауважив Клим. — А столиця там, де влада.
— Правда ваша.
Клим скосив очі на книжку, що лежала перед ним. «Романи Куліша». Віктор Домонтович[94]. Домонтович, десь він уже чув це прізвище, може, від Марусі, вона любить різних письменників.
— Цікаво пише? — кивнув Клим на обкладинку.
— Дуже цікаво, — охоче підхопив чоловік, — Знаєте, Віктор спробував почати твори Куліша через призму кохання автора до жінок, тому, власне, й назвав її «романи». Двозначний термін — романи й романи. Домонтович взагалі любить всілякі ребуси. До речі, він наш, катеринославський. Ви ж із Катеринослава?
— З Дніпропетровська, — виправив Клим.
— Ну, так, з Дніпропетровська, — попутник чомусь зашарівся. — Я просто обмовився.
І раптом у Климовій голові стрельнуло — Домонтович! Точно! Це прізвище він бачив у справі Спілки визволення України. Петров Віктор Платонович, він-таки Домонтович. Народився у Катеринославі. По справі проходив свідком, відбувся звільненням з роботи. Клим мимоволі підібрався, очі його звузилися.
— Вас, пробачте, як звати? — запитав він.
— Василем, — попутник спробував усміхнутися. — А вас?
Клим уточнив:
— А прізвище?
— Чапля, але писав я під псевдо Чапленко[95].
Василь Чапленко, письменник, проходив по справі СВУ, вирок — 7 місяців, — одразу пригадав Шпакуватий.
— Ми з вами знайомі? — дещо боязко уточнив попутник.
Клим зрозумів, що своєю увагою може злякати чоловіка, і дещо змушено розтягнув губи у посмішці:
— Здається, я читав ваші книжки.
— Ну, книжки, це надто гучно сказано, — Чапленко знову почервонів, але тепер уже від звичайного письменницького марнославства. — Я переважно друкувався у журналах і газетах. Але одна збірочка таки вийшла. «Малоук» називалася.
— От її я і читав, — упевнено заявив Клим.
Сєдов, який сидів із відстороненим виглядом, прокашлявся:
— А ви, пробачте, до Харкова у справах?
Чапленко зітхнув. Він дещо розслабився, як кожен письменник, коли зустрів читача, і очі його припинили бігати.
— Так, роботу шукаю. Мене ж, знаєте, судили, а нині це не найкраща рекомендація.
— Судили? — звів брови Сєдов.
— Так, я навіть відсидів більше півроку. Але згодом влаштувався на робфак і гадав, що це вже справа минулого, проте...
— Не беруть на роботу? — Сєдов переплів свої довгі пальці і поставив лікті на коліна.
94
Віктор Домонтович (Петров) — український письменник, історик, філософ, соціальний антрополог. Існує версія, що працював на розвідуправління Червоної Армії.
95
Василь Чапленко (Чапля) — український письменник, мовознавець, автор тетралогії «Січеславщина», зумів втікти за кордон. Помер у США у 1990 році.