— Не беруть, — зітхнув Чапленко. — Я вже у Юзів... тобто Сталіно пробував, і в Луганську. Може, поза Україною пошукаю, де не знають, що таке СВУ.
Він знову рознервувався і видобув з кишені пачку цигарок.
— Пригощайтеся.
Клим не курив, а Сєдов, який ніколи не відмовляв собі у цьому задоволенні, раптом закрутив головою:
— Пробачте, не зношу тютюнового диму.
— Зрозумів, — Чапленко дістав цигарку й підвівся. — Тоді я вийду в тамбур.
Щойно двері купе зачинилися, Клим схопив зі стола книжку і тицьнув її Сєдову:
— Дивіться!
— На що?
— На автора! Домонтович, він же Петров, проходив по справі СВУ, але викрутився. А цей Чапленко відсидів сім місяців. Це одна організація, розумієте? Єфремов, Біднова, оцей Чапленко, Домонтович. Розумієте?
Сєдов відкинувся на жорстку стінку купе.
— Климе, я дуже ціную ваш азарт, але якщо ви будете так свердлити очима підозрюваного, він втече на найближчій станції.
— Ну, як ви не розумієте? Це ж ті самі люди, що нам потрібні!
— Розумію, — Сєдов розплів пальці та поправив пенсне. — І розумію, що у вас добра інтуїція та молода пам’ять. Але цього не досить, щоб працювати слідчим. Слідчому ще потрібні витримка та обережність, уміння про все розпитати, не злякавши клієнта.
Від цих слів Климові стало ніяково. І справді, він мало не переполошив цього Чапленка — якби не вчасно згадана тема літератури, невідомо, чим могло закінчитися.
А Сєдов продовжував:
— І взагалі нам із вами потрібна легенда для подальших розмов.
— Легенда? — не зрозумів Клим.
— Так, легенда. Версія, якщо хочете. Чому ми розпитуємо, чому цікавимося.
— Ну так зрозуміло чому, — знизав плечима Клим. — Бо працюємо у ДПУ.
Після цих слів Сєдов захихотів сухо і зверхньо.
— Климе! — сказав він, відсміявшись. — Запам’ятайте на все життя. Слідчий — це остання людина, якій говорять правду. Правду говорять священику, сусідові, журналісту, навіть катові на шибениці, але слідчий ніколи не почує правди за власним бажанням підозрюваного. А тому, — він підняв свого довгого пальця, — потрібна легенда, яка б виправдовувала нашу цікавість до всього.
— Легенда, — Клим почухав за вухом. — А яка ж може бути легенда?
— Ну, наприклад, що ми працюємо в газеті, — запропонував Сєдов.
— Точно, в обласній газеті «Зоря», — підхопив Клим. — Вони скрізь ходять і розпитують.
— От бачите, значить, і ми будемо ходити і розпитувати.
Коли Чапленко повернувся з перекуру, Клим звівся на ноги:
— Мене звати Клим Шпакуватий, а це, — він вказав на Сєдова, — Веніамін Купріянович Сєдов. Ми працюємо в газеті «Зоря».
— Дуже приємно, — Чапленко потиснув простягнуту руку. — І я колись там працював, до всіх цих подій. А що, Михайло Дубовик[96] іще пише для вас?
Клим розгубився, не знаючи, що сказати, але на підтримку прийшов досвідчений Сєдов.
— Ми з іншої редакції.
— Театральної? — уточнив Чапленко.
— Театральної, — погодився Сєдов. — І готуємо статтю до дня народження Еварніцкого.
— Яворницького, — поправив Клим. — Академіка Яворницького. Ви з ним знайомі?
Чапленко усміхнувся:
— Ну, хто ж не знає Дмитра Івановича з його неперевершеними приказками!
— Скажіть, а ви з ним підтримуєте зв’язок? — Клим дивився просто в очі, щоб вловити навіть тінь брехні.
— Тобто? — не зрозумів Чапленко.
— Зустрічаєтеся, розмовляєте, виконуєте доручення?
— Про які доручення ви говорите? Для доручень є працівники музею, а я лише безробітний із заплямованою біографією.
— Але ж ви зустрічаєтеся?
— Хіба на публічних лекціях чи диспутах.
— А з Домонтовичем ви у яких стосунках? — із притиском запитав Клим.
— З Віктором? Зараз ні в яких. Він перебрався до Києва, а я тут.
Клим постукав пальцями по столику купе, зітхнув і сказав:
— Гаразд, поки що ви вільні.
— Мій колега мав на увазі, що дякує вам за цікаву розмову, — втрутився Сєдов.
— Нема за що, — дещо перелякано відповів Чапленко, сів на своє місце і знову взявся за книжку, відгороджуючись нею від дивних супутників.
Кореспондентів газети «Зоря» голова історичної секції Комісії Дніпрельстану прийняв у своєму кабінеті — невеличкому, заставленому шафами з книжками і теками та щільними шторами на вікнах, адже господар, як усі люди старого режиму, не любив яскравого сонячного світла.
— Антін Степанович Синявський, — відрекомендувався він і показав гостям на порожні стільці біля заваленого паперами столу. — Чим можу придатися радянській пресі?
Клим, якому просто перед дверима до кабінету педантичний Сєдов ще раз нагадав про помилки у розмові з сусідом по купе, зобразив на обличчі щиру посмішку:
— Товаришу Синявський! Ми з колегою готуємо статтю до дня народження академіка Яворницького.
— Чудово! — сплеснув руками господар кабінету. — І якою може бути моя участь у цій святій справі?
Клим прокашлявся:
— Ми знаємо, що ви працювали разом із товаришем Яворницьким іще до революції. Можете розповісти нам про нього?
— Про Дмитра Івановича? Залюбки! — Синявський сів за стіл і відкинувся на стільці. — Дмитро Іванович викладав історію у мене в Комерційному училищі і на його лекціях завжди був аншлаг — приходили навіть вільні слухачі. Дмитро Іванович — лектор від Бога, пробачте вже за старорежимний вираз.
Сєдов уважно вивчав обличчя господаря через пенсне й у розмову не втручався.
— Це дуже добре, — підсумував Клим. — А можете розповісти нам про друзів товариша Яворницького? Ну, з ким він зустрічався, з ким мав зв’язки?
— Мав зв’язки? — Синявський звів брови, дивуючись такому формулюванню. — Розумієте, у Катеринославі після Височайшого маніфесту 1905 року, коли дозволили українську мову, утворилося товариство «Просвіта», і ми всі через нього мали, як ви висловилися, зв’язки одне з одним.
— Можна, я буду записувати? — Клим видобув із портфеля папір.
— Авжеж! — погодився господар і простягнув йому свою ручку.
Клим умочив її у чорнильницю і вивів «Товариство Просвіта».
— А хто входив до цього товариства? — підняв він голову від аркуша.
— Хто входив? Та власне вся українська інтелігенція Катеринослава. У нас працювала літературна секція, бібліотечна і драматична. Ставили вистави, видавали альманах, лекції читали, виставки робили, хор свій був — і все це забороненою до того українською мовою.
— Пробачте, — перервав його Клим. — А ви не пригадаєте прізвища людей, які входили до організації?
— Чому ж не пригадаю? Звісно, пригадаю. Наприклад, Володимир Пічета[97], він теж викладав у мене в училищі історію, щоправда йому врешті довелося тікати до Москви. Але зараз він у Білоруському університеті, ректором. Володимир Іванович був улюбленцем катеринославської публіки. Проводжати його на вокзал зібралася така сила людей, що поліція навіть прислала наряд.
Сєдов кивнув, певно, почувши знайоме прізвище. Клим записав на аркуші «Володимир Пічета, Білоруський університет».
— А хто ще?
— Ну хто... Наприклад, Ольга Косач, сестра Лесі Українки, вона тоді працювала лікарем у Лоцманській Кам’янці, Пилип Щукін[98], до речі, соціал-демократ, його потім на каторгу відправили. Петро Єфремов, учитель, він, щоправда, приєднався пізніше, але вів велику роботу, писав статті.
Клим слухняно записував: «Леся Українка, Пилип Щукін». Згадка про Петра Єфремова, який зараз сидів у справі СВУ, примусила Клима нашорошити вуха.
— А ще?
— Та багато хто ще. Богуславський Микола[99]. Кобзар. Він потім на Кубань подався, тамтешніх кобзарів учити. Або Іван Труба[100]. Ми часто збиралися у нього вдома, знаєте його будинок на Пороховій? То майте на увазі, що Іван Михайлович його сам проектував, це справжній український модерн. Талановитий був чоловік. До речі, коли він готував до видання свою «Початкову читанку» для шкіл, деякі наші українізатори обурювалися, чому не змінить свого московського прізвища Труба на справжнє українське — Димар, — із цими словами Синявський засміявся, примруживши очі.
96
Михайло Дубовик — український поет. Розстріляний у 1941 році за участь у «націоналістичній організації Просвіта».
97
Володимир Пічета — український історик, публіцист. У 1930-ті роки відбув п’ятирічне заслання.
98
Пилип Щукін — громадський діяч, Публіцист, член катеринославської «Просвіти». Розстріляний у 1921 році.
99
Микола Богуславський — кобзар. Співзасновник катеринославського журналу «Дніпрові хвилі». Організатор кобзарських шкіл на Кубані. Репресований у тридцяті роки. Помер у в’язниці.
100
Іван Труба — письменник, інженер, архітектор. Ентузіаст українізації освіти на Катеринославщині після 1917 року. Уникнув репресій завдяки еміграції.