Климова рука вивела на папері: «Іван Труба, Порохова вулиця».
— А читанку Трубі ілюстрував наш чудовий художник Микола Погрібняк.
— Теж із Дніпропетровська? — уточнив Клим.
— Приїхав у прийми, та так і залишився. Він малював книжки для видавництва Кащенка.
— Кащенка?
— Адріана Кащенка, козацькі романи, невже не читали?
— Читав, — збрехав Клим і записав прізвище «Кащенко».
— Ну, то він тоді зробив своє видавництво і видавав, до речі, того самого Дмитра Івановича книжки, і Манжури, і Труби, і Трохима Романченка.
— Зрозуміло, — підсумував Клим. — А хто керував організацією?
— Організацією? — перепитав Синявський. — Ну, спочатку «Просвітою» керував наш викладач із семінарії Василь Олексійович Біднов[101], ми з ним працювали в архівній комісії.
— Біднов... Любов Біднова його родичка? — одразу здогадався Клим.
— Дружина. А потім Хрінникови[102] з Дорошенком.
Клим ледве встигав записувати. Він кидав полум’яні погляди на старшого товариша. Це ж треба — виявити цілу організацію, хай і дореволюційну, але ж багато хто і нині у Дніпропетровську!
— Дорошенко — це...
— Дмитро Дорошенко — нащадок гетьмана Петра Дорошенка, шановний товаришу кореспондент. Він потім був міністром у Скоропадського.
— Отак! — здивувався Клим і підкреслив прізвище Дорошенка подвійною рискою. — А Хрінников?
Синявський дивився на нього, немовби на лінивого студента.
— Молодий чоловіче, ви знаєте будинок у Катеринославі, що його звуть Українським домом? Той, де зараз Художній музей?
Клим кивнув. Хто ж не знає цього будинку.
— Так от, щоб ви знали, його збудував Володимир Хрінников, підприємець, меценат. Ет, що то були за часи! — зітхнув Синявський.
— Ви так захоплено про них розповідаєте. Можна навіть подумати, що скучаєте за царським режимом, — скептично зауважив Клим.
Синявський одразу стрепенувся, немовби прокинувшись від мрій.
— Та ну що ви! — швидко заперечив він. — За царатом, часами гноблення простого народу і заборони всього українського не можна скучати. Просто я тоді був на двадцять років молодшим. А втім, — він подивився на годинник, — мушу бігти на засідання у Наркоматі. Прошу мене пробачити.
Із цими словами Синявський підвівся, натякаючи «кореспондентам», що розмову завершено.
Клим поклав списані аркуші до портфелю та разом із Сєдовим почимчикував до виходу.
— Ваша ідеологічна гарячність робить нам погану послугу, — сказав Сєдов уже на вулиці. — Ви щойно сполохали важливого свідка.
— Ніде він не дінеться, — огризнувся окрилений відчуттям успіху Клим. — Зате у нас в руках тепер усі їхні зв’язки.
Хоч Історична комісія Дніпрельстану мала у своєму розпорядженні автомобіль, для недалеких подорожей академік Яворницькнй обирав кінну бричку — як у всіх старих людей, звички брали своє. Дмитро Іванович запропонував допомогти у відрядженні до Петриківки, і Маруся погодилася, бо воліла поїздити свіжим повітрям замість скніти у сховищі музею над черговою купою смердючого непотребу.
Бричкою правив Мануйлович, який у такий спосіб доводив свою користь для науки. Двоє коней бігли веселою риссю, Маруся сиділа поруч із своїм начальником, але не відчувала жодної незручності. Вона вже давно звикла до демократичності та веселого характеру Дмитра Івановича — попри старорежимні погляди, він був на рівних з усіма і пояснював це козацькою традицією.
— Усі козаки були товаришами, і це єднає їх із соціалістичним майбуттям, — пояснив він Марусі. — До речі, знаєте звідки взялося слово «товариш»?
— Ніколи не думала про це, — знизала плечима вона.
— А дарма. Якщо сьогодні всі стали товаришами, варто вивчити історію цього слова.
— Ну і яка у нього історія?
— Історія така, що товар тюркськими мовами означає худоба. Вівця — товар, корова — товар. А оскільки козаки переважно були пастухами, табунщиками або ж чабанами, то й звали один одного товаришами, тобто тими, з ким разом пасуть товар.
— А мені здається, що така теорія принижує велич слова «товариш», — заперечила Маруся. — Що таке пастух, а що таке товариш!
— Це не теорія, товаришу Маруся, це правда. А правда не може нікого принижувати.
— Ну, не скажіть, товаришу Яворницький. Яка нам користь із правди, якщо вона нікуди не веде?
Дмитро Іванович ухилився від відповіді, просто усміхнувшись. І справді — де йому, старому кабінетному науковцю, до загартованої у дискусіях комсомолки!
— А куди ми їдемо? — поцікавилася дівчина.
— Ми їдемо до чарівного села, де живуть чарівні люди.
— Знову загадки?
— Та ні, знову правда, — старий підкрутив вус, що заліз у кутик рота. — Колись я досліджував традиційні катеринославські хати, в яких жили козаки, а нині селяни. І звернув увагу на те, що в них надзвичайно красиві пічки.
— Пічки? — здивувалася Маруся.
— Так, саме пічки. Ви ніколи не бачили, як вони розписані?
— Бачила. Справді буває дуже гарно.
— Отож. І я звернув на це увагу. А потім мені розповіли про дівчину, яка іззовні розмалювала хату соняхами, та так схоже, що батько, коли вернувся з ярмарку, думав, що заблукав у полі. Ну, звісно, без чарки батько б не переплутав хату з полем, але дівчина мене зацікавила.
— Вмієте ви заінтригувати, — усміхнулася Маруся. Малюнки їй подобалися значно більше за черепки та іржаві залізяки. — І що це була за дівчина?
Яворницький хитро подивився на супутницю.
— Дівчина жила у селі Петриківка. А головне, виявилося, що вона там не одна, що там багато хто вміє малювати квіти, жар-птиць, півників так, що темна селянська хата перетворюється на чарівний сад.
— І що ви зробили? — зі щирою цікавістю запитала Маруся.
— Я попросив нашу катеринославську художницю поїхати до Петриківки та скопіювати ті малюнки.
— Навіщо?
— А для того, щоб показати їх у Петербурзі. Щоб наш козацький розпис побачили художники та мистецтвознавці.
— І вони побачили?
— Аякже! Виставка мала великий успіх.
Маруся похитала головою:
— Просто казка про Попелюшку.
— Але якщо ви пам’ятаєте, у казці пробив годинник і чарівна карета перетворилася на гарбуз.
— І тут теж був такий годинник?
— Так, і звався він війною. А потім настала Революція, і людям стало вже зовсім не до розписів.
— То навіщо ми тоді їдемо до цієї Петриківки?
— А для того, що наші художниці живі-здорові, малюють, я колись замовив для музею у них кілька картин, а зараз разом із ними готую виставку вже у столиці світового пролетаріату.
— Тобто ви змінили стару казку?
— Чому? Все за сюжетом. Принц знаходить своїх Попелюшок і веде їх у палац.
— Це ви — принц? — засміялася Маруся.
— А чом би й ні? — усміхнувся Яворницький. — Принц — це не вік, а титул.
— Зараз немає титулів.
— Значить, посада, — на кожне слово академік мав у запасі двадцять своїх. Збити його з пантелику не вдавалося нікому.
Далі дорогою почали траплятися групки селян — без торб, пішки, разом із дітьми йшли вони у напрямку міста, і впалі худі щоки та великі тривожні очі виднілися з-під картузів та хусток на головах.
— Продрозкладка, — прокоментував чергову зустріч Мануйлович. — Тікають у місто, бо їсти нема чого.
— Но-но, давайте без агітації! — урвала його Маруся. — Тимчасові труднощі молодої радянської республіки використовує світова буржуазія, а деякі темні люди купуються на ці провокації.
101
Василь Біднов — історик української церкви, член Центральної Ради. Уникнув репресій завдяки еміграції.
102
Родина Хрінникових — Володимир і Марія (Мазуренко), українські меценати, одні з організаторів катеринославської «Просвіти» та українського життя Катеринослава.