— Знімай, — наказав Клим і посунув до себе бланк протоколу. — Стаття 54-10, антирадянська агітація і пропаганда.
Враховуючи те, що дядько не став оформлювати чистосердечне зізнання і далі скиглив, що це непорозуміння, Клим схитрував і відправив його до камери, а сам притьмом побіг до Палацу праці. Він уже добіг до самісінького перехрестя, коли побачив, що назустріч іде зовсім незнайома дівчина. Ні, це була начебто й Маруся, але й не вона. Волосся, що здебільшого ховалося за хусткою або ж було зібране у кіску на потилиці, зараз утворювало на голові чорний каптурець, а біля вух завивалося великим кільцями. Губи червоніли так, що можна було навіть подумати про те, що комсомолка Глинська вдалася до буржуазної помади. А головне — одяг. Замість старенької білої з червоними тракторцями сукенки, що чергувалася іноді з блузкою та спідницею, тепер дівочу фігуру прикрашала сіра з поясом та широким накладним комірцем сукня. І єдине, що нагадувало Климову кохану, — це звичні балетки на ногах, щоправда вибілені до сяйва за допомогою зубного порошку.
— Це ти? — здивуванню хлопця не було меж.
— А що, не подобаюся? — кокетливо повела плечем дівчина.
— Та ні, — замахав руками Клим. — Навпаки, дуже подобаєшся! — він ще раз поглядом обвів усю її постать із ніг до голови. — І нова сукня!
— На жаль, не моя, — скромно усміхнулася дівчина. — Позичила у подруги. Не йти ж на концерт у старій. Але колись...
— Колись ми купимо тобі ту з вітрини, — гарячково пообіцяв Клим.
— Ми купимо? — здивовано звела брови Маруся.
Клим кивнув.
— Я. І ти. Ми разом. Я ж уже заробляю і можу дозволити купити своїй дівчині сукню з керпеншину.
— Крепдешину, — засміялася Маруся.
— Крепдешину, — охоче погодився Клим.
Маруся обернулася навколо себе, щоб коханий ще раз оцінив її вигляд, потім простягнула долоню. Клим схопив її.
— Не так, — дівчина рішуче повернула його руку на місце і взяла супутника попід лікоть. — Отак. А коли ми, — вона подивилася хлопцеві в очі, — купимо нову сукню, ти поведеш мене на балет.
— Балет? — злякався Клим.
— Так, балет. «Міщанин з Тоскани», — вона показала пальцем на афішу. — Зараз тільки про нього і говорять.
У Клима обличчя одразу покислішало.
— Тобі треба підвищувати свій культурний рівень, — безапеляційно продовжила Маруся, вона явно зауважила реакцію супутника. — Цей спектакль у нашому театрі поставив Павло Вирський. Крім того, що це геніальний режисер, він ще й танцює там партію абата.
— Ну гаразд, — приречено зітхнув хлопець.
— Ми сьогодні саме сперечалися про нього з Дмитром Івановичем.
Клим нашорошив вуха:
— Це теж його знайомий?
— Хто, Вирський? Не знаю. Ми розглядали його творчість як зразок нового пролетарського мистецтва, яке органічно вбирає у себе найкращі риси класичної культури.
— А-а! — розчаровано потягнув хлопець.
— А Дмитро Іванович трохи слабує на речезнавство. Він вважає, що не може бути найкращих зразків, бо цінні всі. Тобто замість відбирати найкраще просто нагромаджує все, скільки влізе. А музей не гумовий. Новий корпус же ніяк не побудують. Нарком гроші пообіцяв, а не виділив — у республіки є важливіші потреби.
— Ну добре, добре, — перервав хлопець безперспективний на його думку напрямок розмови. — А з ким він зустрічається?
— Директор? Та різні люди приходять, — Маруся знизала плечима. — Із сіл буває приїздять. Навіть з найдальших. Дітей привозять до музею. А частіше він сам по селах їздить.
Клим замислився:
— По селах... Так. Ну а зібрання у вас бувають?
— Які зібрання?
— Таємні, — хлопця підштовхували думки так, що язик не встигав. — Ну тобто для своїх подільників, тобто друзів. Він їх десь збирає?
— Нікого він не збирає, — заперечливо похитала головою Маруся. — Я його бачу цілий день. Приходить опівдні, працює до темна, пізно ввечері йде додому, до дружини... Ні, — підсумувала вона.
— Ну а для чого тоді йому тайник у Біблії?
— А ти звідки знаєш? — стрепенулася дівчина.
— Знаю! — Клим зробив загадкове обличчя.
— У тій Біблії Олімпій Андрійович, наш касир, носить зарплату з банку. Щоб ніхто не здогадався, що там гроші.
Хлопець аж руками сплеснув від дівочої наївності.
— І що ти думаєш, що твій директор спеціально для цього такий хитромудрий тайник зробив? А чому саме в Біблії? Щоб ваш касир у наш революційний час із Біблією по вулицях ходив?
— Я теж його спитала, чому в Біблії, — дівчина обернулася до супутника.
— От бачиш.
— А Дмитро Іванович сказав, що зробив цей тайник, коли їздив у Соловецький монастир, де сидів Калнишевський, той, який останній запорізький кошовий. А знаєш, для чого? — вона хитро зіщулилася. — Горілку ховати. Він пригощав нею монахів, щоб вони до архівів його пускали.
Попри перший дзвоник, що вже пролунав, сигналізуючи про необхідність поквапитися, Клим не міг відмовити собі у задоволенні випити зельтерської у буфеті. Маруся відмовилася — вона боялася поставити пляму на чужу сукню. Але третій дзвоник застав закоханих уже у залі, коли вони вмощувалися у передостанньому ряду.
— Це хіба театр? — обурювався ззаду чоловічий явно сп’янілий голос. — От колись у нас був театр Деркача, ото театр! Його аж з Уралу отаман до себе запрошував!
— Та ти звідки знаєш? — скептично перепитувала супутниця.
— Як це звідки? Сам бачив! Щоб ти знала, йому за «Наталку Полтавку» сам цар перстня подарував!
Почувши про царя, Клим обернувся, виглядаючи, хто це сказав, але світло у залі вже почало гаснути.
— Цить ти! До гріха доведеш! — зашипів жіночий голос.
— Минулися тії роки, що розпирали пироги боки, — зітхнув хтось з іншого боку.
Клим зиркнув і туди, але знову нічого не побачив.
— Чого ти? — Маруся виструнчилася у кріслі, намагаючись побачити сцену понад голови передніх рядів.
— Провокатори, — пробурмотів Клим.
— Добрий вечір, шановні товариші, ми починаємо святковий концерт.
Ведуча стояла біля мікрофону, вдягнута у крепдешинову сукню — точно таку, що про неї мріяла Маруся. За кожним рухом тканина бралася легкими брижами, неначе дніпрова вода, і так само глянсовито блищала у світлі прожекторів. Маруся зітхнула. Клим підбадьорливо стиснув її руку.
— Залишимо у темному минулому старорежимні ліри та кобзи! — оксамитовим голосом оголосила ведуча. — Кудесник-баян — от справжній виховник мас! — вона ще мить почекала, поки вляжеться останній шурхіт, який завжди супроводжує початок концерту. — Перед вами виступає Перший український камерний ансамбль баяністів імені Комсомолу під керівництвом Андрія Штогаренка[107]!
Поки хлопці з баянами розсаджувалися по стільцях, Маруся прошепотіла Климові:
— Цей Штогаренко вчився у нашому училищі, там мамина подруга викладала, казала, що дуже талановитий.
Баяни заспівали протяжно і раптом перейшли на бадьорий та іскристий марш. Музики азартно притопували ногами, зал і собі почав бити в долоні.
— І справді баян — це тобі не кобза, — захоплено мовив Клим, нахилившись до Марусі.
Після подорожі до Петриківки ця теза звучала вже не так переконливо. Дівчина навіть набрала повітря, щоб заперечити, але стрималася й лише мовчки кивнула головою.
До другого відділення ведуча перевдяглася у нову сукню, викликавши хвилю шепотіння серед глядачок.
— А зараз на сцену вийдуть солісти Харківського театру опери та балету Іван Паторжинський[108] та Марія Сокіл-Рудницька[109]!
Почувши ці прізвища, зал у єдиному пориві схопився та почав несамовито плескати, влаштувавши справжню овацію, — глядачі явно дуже добре знали ці імена. З-поза лаштунків, навіть не дочекавшись завершення оголошення свого номеру, вийшли співаки — він у шароварах та вишиванці, вона у запасці з віночком на голові.
108
Іван Паторжинський — оперний співак (бас), музичний педагог, Народний артист СРСР Випускник Катеринославської консерваторії. Знакова фігура української опери.
109
Марія Сокіл (Рудницька) — оперна співачка (сопрано). Випускниця Катеринославської консерваторії. Уникла репресій завдяки еміграції. Знакова фігура української опери.