— А ти казала, що шаровари зараз не носять, — зауважив Клим, намагаючись перекрити овацію.
— Так то ж опера! — знизала плечима Маруся.
— Дякуємо, товариші, дякуємо, — грудним басом промовив Паторжинський. — Але ми ще нічого не заспівали.
У залі засміялися, оплески згасли. Дочекавшись, поки затихне останній звук, ведуча сердито сказала:
— У виконанні артистів прозвучить дует Одарки та Карася з опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», — і гордовито залишила сцену.
Оркестр почав було вступ, але несподівано Сокіл-Рудницька підняла руку, закликаючи почекати.
— Шановне товариство! — вона зробила кілька кроків уперед. — Перед тим, як потішити вас українською оперою, ми би хотіли вклонитися і подякувати нашій вчительці, хрещеній матері всієї дніпропетровської школи вокалу Зинаїді Никифорівні Малютіній[110]!
Вона першою почала аплодувати, до неї одразу приєднався Паторжинський, і глядачі охоче підхопили. Під шум оплесків із першого ряду підвелася чорнява скромно одягнута жінка і вдячно вклонилася спочатку сцені, а потім і залі. Поруч, шалено аплодуючи, підвелися найбільш захоплені прихильники опери, серед яких Клим раптом упізнав Яворницького.
— Марусю, диви, оно твій директор!
— Точно, Дмитро Іванович.
— А ти казала, що він нікуди не ходить, — зауважив Клим.
— Я казала, що у музеї нема зібрань, — виправила Маруся.
— Еге, — замислено кивнув він.
Поки співали Одарка і Карась, а потім під час усієї другої половини концерту, Клим уже не міг слухати музику. І лише коли після концерту до них підійшов якийсь Марусин знайомий та почав запально розповідати про організацію єдиної Спілки письменників, яка повинна об’єднати всіх радянських літераторів, він отямився.
— Пробачте, вас як звати? — запитав він у молодика, що просторікував про творчі спілки.
— Це — Павло Кононенко[111], поет, — відрекомендувала Маруся.
— Поет, — замислено повторив Клим. — А скажіть мені, товаришу поет, навіщо вам потрібні творчі організації, про які ви оце торочите?
— Як це, навіщо? — не зрозумів той. — Творчі організації об’єднують літераторів у групи. Але час групівщини минув, тому тепер буде єдина на всіх спілка...
— Ну добре, — сказав Клим. — Єдина, але що ви там будете робити?
— А хіба не знаєте? — посміхнувся поет. — Журнали. Диспути. Вечори. Творче життя. Ви знаєте, скільки людей у нас приходить на диспути?
— Знаю, — Клим несподівано потягнув Марусю в бік і зашипів їй на вухо: — Я зрозумів! Вони не збираються у нього. Вони ходять по таких от концертах, диспутах і там зустрічаються.
— Хто? — не зрозуміла Маруся. — Літератори?
— Та які там літератори! А, і літератори теж. Націоналісти!
— Та ти що! — здивувалася Маруся. — Який же Павло націоналіст? Він на пролетарській платформі.
— Та я не про Павла, — махнув рукою Клим. — Я взагалі.
У цей момент із зали вийшов Яворницький, він про щось жваво розмовляв зі співачкою Сокіл-Рудницькою, яка вже встигла поміняти запаску з віночком на звичайну сукню. До співрозмовників підійшов молодий парубок у костюмі, він за руку привітався з Яворницьким і розцілувався з його супутницею.
Клим уважно супроводив їх очима.
— А це хто? — запитав він неголосно.
Маруся обернулася:
— Дмитро Іванович з артисткою.
— А третій?
— Третій? — поет Кононенко, який залишався поруч, почув запитання. — Брат Марії Василь Сокіл, працює в газеті.
— Він що, теж знає Яворницького?
Поет розвів руками:
— Ну звісно, їхній батько Іван Васильович з Дмитром Івановичем дружить. Та і я з Василем разом працював, місто в нас не таке вже й велике.
Клим примружив очі:
— Іван Сокіл... а це не той, що проходив по справі СВУ?
Кононенко одразу спохмурнів:
— Було таке, але син за батька не відповідає.
Клим скептично гмикнув.
— Ну я побіжу, — заквапився раптом поет і швидко почимчикував до виходу.
— Одне кодло, — пробурмотів йому вслід Клим, а вголос запитав: — Марусю, а хіба твій директор без дружини ходить на концерти?
Маруся подивилася на нього, неначе вивчаючи:
— Як бачиш.
— Тебе з собою не запрошував?
— А! To ти ревнуєш? — вирячила очі Маруся. — А я гадаю, що це за розпитування...
— Та ні, — Клим потрусив головою, неначе відганяючи зайві думки. — Просто якщо він тебе раптом кудись запросить, на концерт, виставку чи щось таке, ти йди. Я не ревную. Повір.
— Дивний ти сьогодні, — знизала плечима Маруся.
— Я нормальний. Дивно інше — все відбувається просто перед носом, а ніхто не помічає.
— Що відбувається? — не зрозуміла дівчина. — Що не помічає?
— Та так, нічого, — Клим поправив сорочку, що вибилася з-під поясу, і взяв Марусю попід руку. — Ходім, погуляємо.
Климова голова просто гуділа від надлишку відомостей, справа Яворницького обростала такою кількістю ниточок, що сплести їх поміж собою було над людські сили. І хоч товариш Краукліс закликав звертатися до нього у разі потреби, хлопець розумів, що це — зовсім не найкращий вихід. Адже начальство настільки зайняте, що встигає хіба карати і відзначати, — на тонкощі, а тим більше поради, у нього не знайдеться часу. І оскільки відзначати практиканта Шпакуватого поки нема за що, краще не провокувати покарання і зайвий раз в очі не лізти.
Тому довелося, хоч і з душевним скрипом, звертатися по допомогу до Сєдова — старорежимного, однак досвідченого слідчого.
— Товаришу Сєдов...
— Господи, Климе, дозвольте нагадати, що я волію чути звертання по батькові. Ну який я вам товариш, прости Господи?
— Добре, Веніаміне Купріяновичу, мені потрібна ваша допомога.
— Нарешті! Я давно чекав на це, — Сєдов потер свої сухі долоні одну об одну так, що, здавалося, зараз здобуде вогонь. — Що там?
Клим відкрив рота і зрозумів, що не може отак зразу описати проблему — якби міг, то, мабуть, сам знайшов би рішення.
— Розумієтеся тут начебто, виходить, що... одним словом...
— Заплуталися? — задоволеним голосом запитав старий.
— Так, — видихнув Клим.
— Не ви перший, не ви останній. Показуйте.
Клим поклав на стіл портфель і видобув з нього вже досить грубу теку з написом «Яворницький».
— Це що? — запитав Сєдов.
— Справа, — дещо розгубився Клим.
— Ви все-таки носите її з собою? — голос старого став ще сухішим, ніж завжди. — Я ж вас попереджав, що це неприпустимо. Це порушення всіх норм і правил! Це небезпечно врешті-решт!
Климові чомусь згадався професор Динник, який так само суворо вичитував йому за слабкі знання теоретичної механіки, і він мимоволі посміхнувся.
— Чому ви радієте? Порядок має бути перш за все.
— Давайте до справи, — перервав проповідь старого Клим і видобув із теки свої записи. — Я тут навів деякі довідки про людей, яких згадував Синявський, той, що з Комісії Дніпрельстану.
— Ну і? — Сєдов, відчувши живу справу, одразу припинив своє бурчання.
— Значить, дивіться. Із тих людей, що входили у катеринославську націоналістичну організацію «Просвіта» Андріан Кащенко помер, Пилип Щукін помер, Яків Новицький помер.
— Якщо вони померли, значить, нема про що говорити.
— Ваша правда. Ну а ті, хто нині під слідством чи сидять. Кобзар Богуславський, Стасюк.
— Арештували-таки голубчика? — звів брови Сєдов. — Ми з вами, здається, вже говорили про Стасюка. Він у Центральній Раді продовольством завідував.
Клим здивовано гмикнув.
— Правильно.
А Сєдов повчально підняв пальця вгору.
— Але тим, хто сидить за однією справою, друга не завадить.
— Ну а як бути, наприклад, із Дорошенком? Він був міністром закордонних справ у Скоропадського. Але ж це, як і у Стасюка, було потім. Після того.
110
Зинаїда Малютина (Бахмутова) — оперна співачка, музичний педагог, прибічниця українізації оперного репертуару. Стояла біля витоків української оперної вокальної школи.
111
Павло Кононенко — український поет, один з організаторів спілки письменників Дніпропетровщини. Засланий до Сибіру у 1938 році.