— А конверт?!
Міс Горн більше не наділила його увагою, а з таким самим неприступним обличчям звернулася до відвідувачок. Поки вони курликали між собою англійською, Сєдов ревниво стежив за своїми документами і заспокоївся лише тоді, коли побачив, що, йдучи разом із дамами до бічних дверей, англійка поклеїла конверт на край секретарського столу.
— Дружина? — поцікавився він тихенько у сусіда.
Той так само неголосно відповів:
— Гувернантка. Олександр Борисович опікується малолітньою племінницею і тримає іноземну гувернантку, — побачивши здивування на обличчі співрозмовника, додав: — Це Туркестан, любий мій. Тут свої порядки. Звикайте.
Сказати чесно, їдучи до Ташкента, Сєдов не мав жодних планів на візит до губернатора. Максимум його амбіцій — особиста передача циркуляра до рук шефа місцевого жандармського управління, адже статус столичного гонця давав це право. Так воно на початках і сталося, однак, ознайомившись із документами, жандармський генерал-майор раптом повернув їх.
— Я, ласкавий пане, взяти у вас папери у такому стані категорично не можу.
Слова ці так вразили Сєдова, що він не стримався:
— Як це, не можете?.. Ой, пробачте, ваше превосходительство, — і почервонів чи то від обурення, а чи і справді від каяття.
— Жодним чином не можу. Адже справа стосується чиновника з особливих доручень генерал-губернатора, — він благоговійно підняв палець угору.
— І що ж мені тепер робити? — знову вийшов за рамки службової поштивості колезький реєстратор Сєдов.
Жандарм замислився.
— А ви який інтерес у цьому ділі маєте?
— Я його веду, ваше превосходительство.
— Ведете? — він із недовірою глянув на непоказного чиновника. — І самі приїхали? Що ж, похвально... — генерал замислено покрутив вуса. — А робити вам треба ось що. Коли ви вже самі ведете справу, треба йти до генерал-губернатора і просити його особисто визначити долю підлеглого. У нас тут не столиця, знаєте. У нас кордон імперії, і все підкоряється насамперед військовій доцільності. А військами командує хто? Правильно. Олександр Борисович Вревський[113]. Губернатор Туркестану. Тож вам до нього, до нього. Про аудієнцію я поклопочуся.
Так звичайний колезький реєстратор і опинився у приймальні генерал-губернатора з листом на ім’я голови жандармського управління, на що, Богу дякувати, не звернула уваги прискіплива гувернантка.
А між тим, прийом уже почався, і першим за високоповажні двері був допущений пишновусий генерал. На превеликий подив, він довго в кабінеті не затримався, і наступним вельможний поріг переступив єпископ. Сєдов зрозумів, що черговість аудієнцій встановлено за табелем про ранги, і його скромний десятий однозначно визначає чергу у хвості, хіба що раніше за купців та інородця.
Треба зауважити, що початок прийому вніс певне пожвавлення в атмосферу приймальні. Відвідувачі почали голосніше спілкуватися між собою, і Сєдов зі здивуванням почув, що його сусід завів розмову з візаві малоросійським наріччям. Вони чомусь ані краплі не нітилися такого свого дивацтва, та й решта відвідувачів не звертали на це жодної уваги, так само, як на англійську гувернантки. Сєдов тривожно озирнувся і про всяк випадок відсунувся від небезпечного сусідства.
Так минули півтори години. Черга порядно розтанула — губернатор умів давати раду відвідувачам. Щоправда йому трохи посприяла у цьому і міс Горн, яка ще двічі з’явилася у приймальні і прорідила чергу на двох гостей купецького стану. Столичне походження ніяк не просунуло Сєдова у черзі, тому двері губернаторського кабінету відчинилися перед ним, коли у приймальні залишилися тільки обивателі та бородань у халаті.
— Дозвольте, ваше превосходительство! — Сєдов зупинився біля дверей, чекаючи на запрошення пройти далі, але воно не надійшло.
— Що це ви мені привезли? — підняв голову від столу губернатор.
— Циркуляр департаменту поліції, з вашого дозволу. Стосовно діла Еварніцкого Дмитра Івановича.
— Циркуляр, — пробурчав Вревський. — І що ви мені накажете робити з цим циркуляром?
— Я... — Сєдов намагався підшукати слова, які б не роздратували невдоволеного сановника. — Оскільки справа стосується вашого чиновника, то в жандармському управлінні відмовилися без вашого наказу...
— Так, — губернаторські губи розтягнулися у задоволеній посмішці. — І ви прийшли цього наказу просити.
— Річ у тім, що пан Еварніцкій є таємним українофілом і дуже небезпечним організатором малоросійського елемента. Малороси мають небезпечну властивість...
— Тільки не розказуйте мені про малоросів, — Вревський підвівся з-за столу і сперся двома руками на його поліровану поверхню. Поза ця явно не обіцяла співрозмовнику нічого хорошого. — Я п’ять років мав честь командувати штабом Одеського військового округу. Та й тут у мене, крім інородців, кожен третій — малорос. Так що ж я маю на догоду твоєму відомству тепер усіх їх під наглядом тримати? А?! І ще смію нагадати, що у мене тут війна. З самим англійцем війна!
Губернатор зробив патетичну паузу, і Сєдов поспішив вставити у неї свою репліку:
— Я не смію казати про всіх. Тільки про Еварніцкого.
— Тільки про Еварніцкого, кажеш?! — зіщулився Вревський. — Ну добре, давай тільки про Еварніцкого. Бо про Еварніцкого не лише ваш департамент мені зі столиці пише.
Сєдов нашорошив вуха, а сановник простягнув руку на дальній край столу, взяв і підніс до очей папірець.
— Божою милістю, Ми, Олександр третій, Імператор і Самодержець Всеросійський, Цар Польський, Великий Князь Фінляндський і прочая, і прочая, і прочая, — він у півока глянув на відвідувача. — Повеліваємо нагородити колезького асесора, молодшого чиновника особливих доручень при Туркестанському генерал-губернаторі Дмитра Еварніцкого орденом Св. Станіслава III ступеня. Серпня тридцятого дня 1893 року.
Сєдов вислухав ці слова, як вирок.
— Але ж це не означає... — спробував слабко заперечити він.
— Означає! — грохнув кулаком по столу Вревський. — Кому мені накажете вірити, указу Його Імператорської Величності чи грамотці департаменту поліції?
Столичний гість безсило опустив голову.
— Можете іти.
Сєдов повернувся до приймальні абсолютно знищеним. Він автоматично кивнув секретарю, що з професійною цікавістю вивчав обличчя тих, хто виходив з кабінету, — це допомагало зрозуміти, у якому настрої перебуває шеф.
Подумати тільки! Еварніцкій став чиновником восьмого рангу! Високоблагородієм! І це лише за рік після того, як тинявся без роботи у Петербурзі. А до того ж отримав Станіслава на грудь — звісно, орден не аж, але такий, що дає право на пенсію і до якого зазвичай приводять десятиліття бездоганної служби. Самому Сєдову до такого ордена ще служити й служити.
Неначе сомнамбула, він ішов прохолодною алеєю англійського парку. «Війна з самим англійцем!», — лунали у голові патетичні слова губернатора. Цікаво. Війна з англійцем, а приймальня, парк — усе в англійському стилі. І у приймальні розпоряджається англійка — не знати, чия вона там гувернантка... І малороси. Губернатор їх знає, бо п’ять років служив в Одесі. Знає і роздає чини та нагороди — це ж, либонь, за його представленням Еварніцкого Станіславом нагородили. Бо кожен третій навколо нього — малорос. У своїй Малоросії вони тихі, як миші. А тут, на окраїні, — страшні люди, які тримаються одне одного, протекціонують, опікають і захищають. Кожного окремо можна підкорити або розчавити, але варто лише на мить відвести пильне око імперії, у якої і без того багато справ, вони одразу розправляють плечі і починають кучкуватися, балакати по-своєму, співати пісень, ба й гірше — згадувати колишні вольності.
І їх ще називають природними підданими! Природні бунтівники, природні зрадники — от хто такі малороси. Їхнє існування само по собі є загрозою великій Росії!
З такими думками колезький асесор Сєдов ішов до поштової станції, вперше відчуваючи свою безпорадність та безсилля всього Департаменту поліції.
113
Олександр Вревський — російський державний діяч, Туркестанський генерал-губернатор, учасник англо-російського протистояння у Афганістані, відомого як «Велика гра».