— Лізонько, ми їдемо до Варшави! — Яворницький влетів до вітальні, підхопив дівчину на руки і закружляв кімнатою.
Та зойкнула від несподіванки, але пручатися не стала, терпляче дочекалася, поки чоловік поверне її на підлогу, а тоді перепитала:
— Якої Варшави? Поясни, будь ласка.
Дмитро Іванович всадовив дівчину на канапу, а сам прилаштувався на стільці навпроти.
— Я тобі не казав, щоб не зурочити. Пам’ятаєш, як мене до Львівського університету запрошували, але по службі не відпустили?
— Ну.
— Ну так от. А недавно мене запросив до Варшави Іван Якович Рудченко[114]. Знаєш такого?
Дівчина заперечливо покрутила головою.
— Та знаєш. Це який Іван Білик. Брат Панаса Мирного.
Дівчина байдуже повела плечима.
— Ну добре, Бог із ним. Вони з братом обидва служать у фінансовій галузі. Іван Якович очолює зараз Варшавську казенну палату. Ми з ним списалися, і він запросив мене до себе чиновником. А я на вус львівську історію намотав, сам подавати прохання не став, а звернувся до наших козаків. Коли їздив до Ташкента, зайшов до Сукачова, — він зазирнув у очі дівчини і, не побачивши розуміння, пояснив. — Це земляк наш, суддя, який допомагав мене сюди прилаштувати. — Яворницький зробив паузу, але вираз обличчя Лізи не змінився. — Ну, словом, він взявся залагодити справу по своїх каналах. І сьогодні я отримав листа.
Яворницький витяг із кишені конверта і тріумфально підняв його догори.
— Там, у канцелярії губернатора теж є наші, і вони примудрилися оформити усе не відставкою зі служби, а переводом. Я б до таких хитрощів ніколи не додумався. Словом, за два місяці ми їдемо до Варшави. Чуєш? Не Україна, звісно, але значно ближче до дому. І там нарешті мине твоя хандра. Ми зможемо приїхати до батька, вимолити у нього пробачення, я отримаю розлучення, і все буде добре. Чуєш?
Дівчина кивнула.
— Ну от і домовилися. І треба вже потрошку починати збиратися. Це тебе теж відволіче.
Він підвівся зі стільця і попрямував до стелажу, заваленого старими тарілками і дзбанами різного ступеню побитості.
— Це все віддамо до музею. Ти знаєш, якщо я і буду про щось жаліти, то тільки про те, що не встигну його відкрити. Бо тільки працюючи над музейною колекцією, я відчував тут себе щасливим.
— Правда? — уточнила дівчина й очі її звузилися.
— Так, — Дмитро Іванович усміхнувся. — Напевно, я і справді лахмітник. Права була Варвара Петрівна. Дивлюся на цю кераміку чи килими, чеканку, і жаль стискає серце, як подумаю, що з цим усім доведеться розлучитися. А яка тут різьба по кістці! Афросіабська культура, тимуриди — це так несхоже на моїх козаків. Але так захопливо! Якби можна було, забрав би це все із собою, чесне слово.
— Так забирай. Якщо це все, що потрібно тобі для щастя.
Замріяний Яворницький не почув металу у дівочому голосі.
— Як я можу, це ж куплено на казенні гроші. Колекція майбутнього музею, — він обернувся до дівчини і взяв її за руки. — колись Його відкриють, але ми вже будемо далеко.
— Ти будеш далеко, — уточнила Ліза і підвелася з канапи.
— Що сталося? — Дмитро Іванович розгублено опустив руки. — Чому ти так говориш?
— Тому що тобі, крім оцих твоїх колекцій, нічого не потрібно.
— Лізонько, ну навіщо це знову. У Варшаві тобі знайдеться компанія, і ти не нудьгуватимеш.
— Я не поїду.
— Ну, припини, — Яворницький взяв дівчину за плечі і зазирнув у обличчя.
— Я не поїду до Варшави, — чітко, розділяючи кожне слово, мовила вона.
— Як це, не поїдеш?
— Послухай уважно,— Ліза повела плечима, щоб звільнитися від чоловічих рук. — Це не скандал. Я усе вирішила. Якби не Варшава, усе виглядало б, ніби я тебе кинула. А так ми просто роз’їдемося кожен своєю дорогою.
— Як роз’їдемося? — підвів брови Дмитро Іванович.
— Роз’їдемося, — дівчина опустила очі. — Я не для того тікала від чоловіка, щоб скучати під замком. Я не пташка, щоб сидіти у клітці. І не тимуридська ваза, щоб стояти у вітрині. Я людина.
— Так хто ж тебе тримає під замком?
— От і не тримай! — Ліза нетерпляче тупнула ногою. — Я і без того біля твоїх черепків пропустила найцікавіше.
Яворницький вирячив очі:
— Найцікавіше? Що ти маєш на увазі?
— Війну.
— Тебе цікавить війна?
— Мене цікавить життя, а не скніння біля старого мотлоху.
Дмитро Іванович сумно похитав головою.
— Зрозуміло.
— Дмитрику, не ображайся, — Ліза взяла чоловіка за руку. — Я колись тобі казала, що з мене не вийшло княгині. А тепер от не вийшло й археологині. Цієї твоєї Анастасії... як її, Карцової.
Брови історика злетіли догори. А дівчина зазирнула йому у обличчя:
— Я тебе люблю, але не хочу відчувати себе музейним експонатом. Розумієш?
Яворницький розгублено кивнув.
— Ну, і що ти надумала?
— Я іду з військовою експедицією на Памір. Сестрою милосердя.
— Ти збожеволіла!
— Можливо, — Ліза замислено опустила руки. — А може, навпаки, одужала. Я, між іншим, встигла вже медичні курси закінчити, а ти за своїми колекціями навіть не помітив.
— Війна розбудила у тобі Валькірію, — підсумував історик. — А я гадав, ми разом служитимемо Кліо.
— Пробач, що розчарувала.
— Це ти пробач, — Яворницький притиснув дівчину до грудей і заспівав напівпошепки: —
Ліза крізь сльозу усміхнулася.
— Не відріжуть. Тут запорожців нема.
— Бережи себе, — прошепотів Яворницький і ще міцніше обійняв тендітний дівочий стан.
Перемоги соціалізму необхідно відзначати так, щоб усі вороги заздрили. Але кожне свято може стати джерелом провокацій, тому й оберігати пролетарську владу під час відзначення перемог треба пильно та невсипуще.
Під час урочистого відкриття нового Мерефо-Херсонського мосту Климові випало працювати у натовпі — адже там легко заховатися провокаторам і терористам. Саме тому велику частину пролетарів, що прийшли вітати новий успіх соціалістичного будівництва, складали працівники та агенти ДПУ, перевдягнуті у цивільне.
Звісно, з цивільним одягом Клим проблем не мав, бо й досі залишався у статусі практиканта, а тому на форму розраховувати не міг. Але для більшої переконливості він вирішив запросити з собою Марусю — а що, хлопець прийшов на свято з коханою, цілком природньо. Дівчина охоче погодилася, бо й справді новий міст був подією — від самого дитинства вона пам’ятала бетонні палі, що стирчали з води, немовби прохаючи про допомогу. Їх поставили якраз перед війною, і зрозуміло, що далі все зупинилося. Лише радянська індустріалізація зсунула справу з місця.
Новий міст геть не був подібний до старого, Амурського. Великі арки, немов готичні вежі, здіймалися догори, їхнє плетиво було завішане червоними транспарантами. «Міст у комунізм», «Хай живе Світова Революція», «Індустріалізація — наша відповідь Чемберлену» — довжина нового мосту дозволила розмістити практично всі модні гасла.
Люди радісно усміхалися — особливо ті, що жили на Самарі і тепер могли вільно переїздити на правий берег.
На мосту була влаштована трибуна для високих гостей з нової-старої столиці — Києва. Очікували навіть самого Власа Чубара, голову Ради Народних Комісарів. Маруся захотіла просунутися ближче і потягла за руку Клима, але той випручався:
— Я не можу. Якщо хочеш — іди сама.
Очі дівчини зробилися круглими від здивування.
— Чому це раптом?
— Бо не можу, — вперто сказав Клим.
— Ну, не вигадуй. Ти ж мене сам запросив!
— Запросив, але мушу бути у своїй зоні, — прохопився він і одразу пожалкував про це.
— Зоні? — здивувалася дівчина.
114
Іван Рудченко — український письменник, писав під псевдо Іван Білик. Разом з братом Панасом (Мирним) написав роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні».