— А ви знаєте, Марусю, що за будівництво цього дому господаря мало не посадили в тюрму?
— Господаря? В тюрму? — здивувалася дівчина. — Але ж у царські часи всім правили поміщики та капіталісти. Це вони садили в тюрми революціонерів, а не їх садили.
Дмитро Іванович усміхнувся, як завжди, у вуса:
— І революціонерів садили, і капіталістів. Бо Володимир Миколайович за теперішніми мірками був саме капіталістом.
— Який Володимир Миколайович?
— Хрінников. Ви чули, що цей дім називають домом Хрінникова?
Маруся кивнула.
— Так отож, на його місці колись стояв старий будиночок, і його господар ніяк не хотів виїздити. Тоді Володимир Миколайович найняв підйомний кран і просто зняв із нього дах.
— Боже! — Маруся сплеснула руками. — Тобто, пробачте, не «Боже», а «овва», я ніяк не відвикну від деяких старорежимних словечок.
— Я так само, — Яворницький знову сховав усмішку у вусах.
— І за цей дах його посадили в тюрму?
— Ледь не посадили, але, слава Богу, знайшовся у Харкові добрий адвокат, який заладнав усе і справа завершилася штрафом.
— Мабуть, великі гроші заплатив адвокатові?
— Та вже не маленькі. Тільки не йому. Бо адвокатом був покійний Міхновський[117], і він забажав, щоб замість гонорару Хрінников пожертвував гроші на українську газету.
— І той пожертвував?
— Авжеж. Він і мені потім допоміг видати книжку про Шевченка.
— Капіталіст? — здивувалася Маруся. — Як так? Шевченко ж боровся з кріпацтвом!
Яворницький розвів руками — мовляв, самі бачите.
— Але насправді добре, що ваш капіталіст все-таки збудував цей дім, бо тепер він служить пролетарському мистецтву, — після деяких роздумів підсумувала дівчина.
— Нині все і всі служать пролетарському мистецтву, — підтвердив Яворницький дещо сухо.
— А ви знали його? — поцікавилася дівчина.
— Хрінникова? Звісно. Дружина його один час завідувала нашою «Просвітою». Племінниця Галя Мазуренко чудово малювала, так що, можливо, колись у домі дядька ми побачимо і її роботи, — Дмитро Іванович зітхнув. — Я, до речі, теж трохи доклався до його будівництва. Але зараз я познайомлю вас із людиною, яка робила панно для нашого з вами музею.
— Він бере участь у виставці? — запитала Маруся.
— Я бачив його ім’я на афіші. Ну а щоб перед давнім знайомцем не виглядати старим грибом, сухим і нікому не потрібним, запросив вас за компанію.
— Що ви говорите, яким іще грибом! — обурилася Маруся. — Ви чудовий директор, і академік, і художник.
— Ну, який з мене художник!
— Не кажіть! Щоб розгледіти ці малюнки з Петриківки і дати їм раду, треба бути справжнім художником.
— Для цього достатньо бути просто колекціонером.
— І той кобзар по дорозі називав вас батьком.
— Це він як подяку за десятку на дорогу.
— Не прибідняйтеся!
Дівочий голос став суворим, і Дмитро Іванович жартівливо підняв руки:
— Добре, не буду.
Знайомець, на виставку до якого поспішав Яворницький, виявився гострооким сорокарічним дядьком із бровами врозліт. Він обійнявся задавнім приятелем, потім професійним оком художника кинув по Марусиній фігурі так, що примусив її трохи зашарітися. Щоб здолати незручність, вона сама зробила крок уперед і простягнула долоню:
— Маруся Глинська.
— Юхим Михайлів[118], — він церемонно поцілував її ручку, і це примусило дівчину почервоніти ще більше. — Волію не тиснути жінкам руку, хіба що більш нема чого потиснути.
— Що? — насупилася Маруся.
— Жарт. Звичайний жарт, — запевнив той. — Ми, художники, сприймаємо жіноче тіло дещо інакше, я би сказав, більш функціонально.
— Що ви маєте на увазі? — брови на Марусиному обличчі продовжували показувати суворість.
Ситуація ставала напруженою, але раптом з іншого кінця зали почувся голос:
— Дмитре Івановичу!
Усі обернулися. До них притьмом, практично бігом, наближався немолодий уже чоловік із довгим волоссям та чорними вусами, очі його прикипіли до Яворницького, і той розкрив обійми:
— Миколо!
— Дмитре Івановичу, який я радий вас бачити!
— А я вже думав, що вас остаточно засмоктало столичне життя.
Поки тривали вітання, Маруся вивчала незнайомця. Років із шістдесят, але ще міцний, а проте у рухах рук та м’язів обличчя був помітний злам, неначе всередині тіла відкрутився якийсь важливий ґвинтик.
— Миколо, знайомся, це Юхим Михайлів, чудовий художник, — чоловіки потиснули руки. — Це Маруся, моя помічниця. А це, Марусю, і справді багатогранна особистість, не те, що я грішний. Бо Микола Кіндратович справжній актор, справжній режисер, поет і письменник.
— Та годі вже, Дмитре Івановичу, мене хвалити!
— Я не хвалю, я правду кажу. Марусю, знайомся. Микола Вороний[119].
Дівчина простягнула було руку для потиску, і раптом плеснула себе по стегну:
— Микола Вороний? Невже той самий?
— Та начебто не підмінили, — усміхнувся чоловік.
— Ви написали «Євшан-зілля»? — захоплено видихнула Маруся.
— Було колись, — зізнався Вороний.
— Це моя улюблена поема з дитинства! Ніколи навіть не мріяла про те, щоб познайомитися з вами!
— Чому це не мріяли? — здивувався Яворницький. — Микола Кіндратович — наш земляк.
— Ну то й що! Але ж він у книжці! Я отак от людей із книжки ніколи не зустрічала.
Чоловіки засміялися — не глузливо, а швидше захоплено від дівочої безпосередності.
— Як поживаєш, Миколо Кіндратовичу? — запитав Яворницький, відсміявшись.
— Та так, — очі Вороного одразу згасли.
— Ти ж тепер у столиці?
— Нібито. То я за нею їздю, то вона за мною. З Києва до Харкова і назад.
— А малий як?
— Та з ним якраз не дуже. Поїхав до Москви.
— До Москви? — здивувався Дмитро Іванович.
— Щоб не дістали, — стишивши голос, пояснив Вороний.
— А то що? — так само пошепки запитав Яворницький.
— Розкритикували його за останню збірку. Пишуть, що пристосуванець і буржуазний поет.
— Зачекайте, — раптом втрутилася Маруся. — То Марко Вороний[120] — ваш син?
— Син, — кивнув Вороний. — А ви його знаєте?
— Звісно, знаю! Точніше не його, а вірші, — і вона почала декламувати на весь голос: — «Родились ми робити з казки дійсність, Долати простір і скоряти час. І окрім рук у нас вже крила міцні, А окрім серця є мотор у нас!» — голос її забринів на високих нотах. — «Все вище, і вище і вище Прямуємо лет наших птиць, І в кожнім моторі їх дише Безпека і спокій границь!» Ну як написано!
— От тільки Маркові ні безпеки, ні спокою, — сумно зітхнув Вороний-старший.
— Це якась помилка! — впевнено заявила Маруся. — Такий поет не може бути буржуазним.
Чоловіки, не змовляючись, знизали плечима. І щоб розрядити напругу, яка мимоволі виникла зі згадкою про політичні питання, Юхим Михайлів узяв Марусю попід ручку та повів до найближчої скульптури.
— Хочу вам показати роботу нашої землячки Ліни По. Це унікальна жінка, яка була знаменитою балериною, але потім втратила зір і стала скульптором. Ви подивіться лишень, що робить людина, позбавлена зору.
Маруся нахилилася, роздивляючись статуетку, і до вух її долинув уривок розмови за спиною.
— Богуславського, кажуть, забрали, — Вороний стишив голос.
— Не може бути. За що?
— За кобзу. Надто кобзарів багато стало. А пам’ятаєте Порфирія Мартиновича, художника, що його Рєпін на «Запорожцях» у вигляді бурсака намалював?
— Звісно.
117
Микола Міхновський — український політичний діяч, перший ідеолог українського націоналізму, один з будівничих українського війська початку XX століття. Загинув у 1924 році.
119
Микола Вороний — поет, драматург, режисер і актор. Один з засновників Центральної Ради. Один з засновників «Національного театру». Розстріляний у 1938 році.