— Помер.
— Та ви що? Хворів?
— Ні, від голоду. Такі справи.
Дорогою назад Дмитро Іванович був незвично сумний і мовчазний, і Маруся намагалася його розговорити. І про картини, і про скульптури Ліни По — він лише неуважно мугикав щось у відповідь. А потім раптом зупинився на перехресті.
— Я вже на роботу сьогодні, мабуть, не повернуся — настрій не той. Холодно якось у грудях.
— Щось із серцем? — стривожилася дівчина.
Але директор заперечливо похитав головою.
— Це трохи з іншої опери. Інколи життя так обдає холодом, що просто хочеться тепла. А знаєте що! — він узяв помічницю за лікоть. — Ходімте до мене додому, чаю поп’ємо.
— Додому? Мені якось незручно.
У відповідь Яворницький просто рушив вулицею, не відпускаючи дівочого ліктя, і вона вимушена була підкоритися.
Так вони йшли кілька кварталів, аж поки не опинилися біля будинку, відомого містянам аж ніяк не менше за історично-археологічний музей, ба й старожитностей містив він, здається, не набагато менше. Працівники та відвідувачі музею часто ставали особистими гостями директора і навпаки — усіх своїх гостей він обов’язково тягнув із собою до музею. Сторож Мануйлович хвалився, що на власні очі бачив не лише Кропивницького та Олену Пчілку, але й навіть знаменитий силач Іван Піддубний цілий тиждень ходив до музею разом із директором, як на роботу.
— Оце мій козацький курінь, — усміхнувся Дмитро Іванович, запрошуючи юну гостю до вітальні.
Маруся здивовано озиралася. Малюнки на стінах, козацька зброя, скриня із запорожцем, а поруч розписані східними візерунками керамічні вази та дикунські списи й луки.
— Симочко, у нас гостя! — гукнув тим часом директор углиб будинку і повернувся до Марусі. — Вази, від яких ви не можете відірвати очей, є ровесницями наших скіфів. Це афросіабська кераміка, пам’ять про моє туркестанське заслання.
— І це? — Маруся взяла до рук чудернацьку вузьку сумку.
— Ні, — засміявся історик. — Це з Австралії. Сагайдак із крокодилячої голови. Пощастило купити кілька речей з Миклухо-Маклаєвої колекції.
— Так ви і його знали?
— Знав-знав. — посміхнувся Яворницький. — Я багато кого знав.
Тим часом у вітальні з’явилася невисока приємна жінка, і Дмитро Іванович відірвався від експонатів.
— Серафимо Дмитрівно, знайомся. Це наша працівниця, Маруся. А це, — він повернувся до дівчини, — моя дружина. Вона готує найсмачніший у світі чай.
Чай і справді виявився смачним. А особливо подане до нього домашнє печиво, яке господар наполегливо пропонував гості.
— Ви, Марусю, їжте, не нітіться. Часи нині не дуже ситі, тож наїдайтеся про запас.
Дівчина смачно хрумтіла пісочним тістом, а господиня розчулено усміхалася.
— Ми з Дмитром Івановичем були у художньому музеї, і він просто затягнув мене на гостину, — пояснила Маруся свій неочікуваний візит.
— Провідував своїх хрещеників? — підморгнула чоловікові Серафима Дмитрівна.
— Хрещеників? — здивувалася гостя.
— Дмитро Іванович віддав до художнього музею більш, ніж сто картин. Уявляєте? Щоб Яворницький щось віддав!
— А що тут такого? — знизав плечима Дмитро Іванович. — У них же художній музей, а в мене історичний.
— І це говорить людина, яка не пошкодувала розпиляти картину надвоє!
— Як розпиляти? — Маруся дивувалася мало не кожному слову, бо було чому дивуватися.
Подружжя весело перезирнулося.
— Портрет козака у музеї бачили? Поясний, на фільонці від дверей.
— Ну так.
— То портрет насправді був на повен зріст, — продовжила господиня. — Дмитро Іванович квартирував у Москві у свого товариша, колекціонера. І один художник, якого Дмитро Іванович влаштував учитися у художню академію до Рєпіна, на подяку намалював на дверях цього пораненого козака.
— Микола Струнников[121], він на дверях тренувався, щоб потім тут стіни розписати, — пояснив Яворницький.
— Ну от. Як Дмитро Іванович виїздив, то хотів двері забрати з собою. А господар — теж колекціонер, тому сам поклав на них око. Як тут розібратися — двері належать одному, а малюнок на них — іншому?
Гостя переводила погляд із жінки на чоловіка, зачудована розповіддю.
— Врешті вирішили картину поділити. Розпиляли та кинули жереб. Так Дмитру Івановичу дісталася верхня половина.
— А господар залишив собі шаровари і те, що в шароварах, — додав Яворницький.
Маруся зашарілася і опустила очі, викликавши прилив веселощів у оповідачів, які очікували на таку реакцію.
— Ми на виставці були, — сказала дівчина, щоб змінити тему. — Дмитро Іванович стількох знаменитостей знає. І поетів, і художників.
— Старий уже. Багато бачив.
— А правду кажуть, що і Лесю Українку бачили? — поцікавилася Маруся.
— Лесю? І вона до нас приїздила, і я, як був у Єгипті, до Хельвана заїздив, вона там лікувалася. Досі не віриться, що Лесі вже немає... Я сестрі її, Ользі, допомагав у нас влаштуватися у Лоцманській Кам’янці лікарем. А вона потім у нас в Катеринославі Лесину «Бояриню» видала.
Серафима Дмитрівна з розумінням похитала головою:
— Тільки уявіть, наскільки я, скромна вчителька, була вражена цими знайомствами, коли він вперше вивів мене у світ.
Одразу після побудови Український дім став окрасою Катеринослава, а його господар Володимир Хрінников — знаменитістю, що на нього показували пальцями перехожі. Цей нащадок старого купецького роду Хрінникових одним з перших відчув, що після запуску Амурського моста Катеринослав перетвориться на велике місто, а тому ризикнув вкласти гроші у земельні ділянки в самісінькому центрі. І нині, як то кажуть, стриг купони — зокрема, міг реалізувати власні архітектурні фантазії та збудувати дім у стилі, який пафосно іменував «Відродження України», чи то першим у місті купити автомобіль і їздити ним, розлякуючи коней та дратуючи візників.
Але не лише ексцентричність та архітектурні досягнення створювали Хрінникову репутацію. В Українському домі, окрім магазинів та ресторанів, розташувався величезний сінематограф «Паласс», що дивував містян шедеврами новомодного мистецтва кіно. На третьому ж поверсі було виділене приміщення для товариства «Просвіта», що донедавна тинялося по хатах, неначе сільська покритка. А за стіною, у великій вітальні, господар влаштовував велелюдні прийняття для вишуканого українського товариства Катеринослава.
Біля ґанку зупинялися екіпажі, з яких виходили пани у добре припасованих сюртуках та пані у модних капелюшках. Дехто — наприклад, поет Трохим Романченко, що, як усі поети, завжди був без грошей, а чи вчитель гімназії Євген Вировий[122], що жив недалік, — приходили пішки. Вітальня наповнювалася гостями, які радо розкланювалися одне з одним і одразу без зайвих церемоній розходилися по гуртках, що спілкувалися на різні теми.
Дмитро Іванович Яворницький сьогодні з’явився не сам. Уперше за всю історію зустрічей катеринославської «Просвіти» його супроводжувала елегантна дама, і це одразу привернуло увагу товариства.
Сам Хрінников — невеличкий, худорлявий франт, рідке волосся на голові якого компенсувалося довжелезними козацькими вусами, — поспішив назустріч парі.
— Здоров був, шановний Дмитре Івановичу! Ану показуй, показуй скарб, який так довго ховав від товариства.
— Знайомтеся. Серафима Дмитрівна Бурякова. Моя наречена.
— Володимир Миколайович, — ґречно схилив голову Хрінников. — Дозвольте поцікавитися, шановна пані, яким таким ятером вам вдалося впіймати цю норовливу рибу?
Жінка усміхнулася.
— Це ще хто кого впіймав.
— Вона-вона, — перебив наречену історик. — Уявляєш, провела мені екскурсію моїм же музеєм! Я аж заслухався. І пропав козак!
— Насправді я учням екскурсію проводила, а Дмитро Іванович підслуховував.
Господар, що любив похвалитися не лише автомобілями та будинками, але й друзями, не оминув нагоди відрекомендувати новій гості видатних членів українського товариства Катеринослава. Він вказав на молодого ставного чоловіка, що на відміну від більшості присутніх чоловіків носив не довгі козацькі, а по-гусарському закручені вгору вуса.
122
Євген Вировий — громадський діяч, педагог, один з організаторів катеринославської «Просвіти». Емігрував до Чехії.