— Знайомтеся, — сказав він. — Це Дмитро Дорошенко, історик та видавець.
— Нащадок славних козацьких гетьманів, — додав Яворницький. — Побачиш, із нього колись буде великий політик.
Дорошенко галантно вклонився дамі та по-дружньому привітався з Яворницьким.
— Ну а це, — повів далі Хрінников, — Микола Олексійович Богуславський. Наш кобзар. Щоправда, перебрався зараз на Кубань, але рідний дім, як бачите, не забуває.
Лисун, що розмовляв був із Дорошенком, приязно усміхнувся.
— Обидвох цих панів ти, Серафимо, знаєш поза очі, бо саме вони започаткували наші прекрасні «Дніпрові хвилі»[123] і навіть надрукували там мої скромні вірші, — уточнив Яворницький.
Обличчя жінки засвітилося.
— Дуже дякую вам. Ви навіть не уявляєте, який щасливий був Дмитро Іванович.
— Мали за честь, — нахилив голову Дорошенко.
— Ну а це, — завершив представлення господар, вказавши рукою на бороданя, третього з компанії, — Микола Стасюк. Майбутня зірка української політики.
— Судячи з того, що перебуваю під поліцейським наглядом, то вже теперішня, — іронічно посміхнувся той.
Гості перезирнулися. Після початку війни поліцейський нагляд уже не був предметом для жартів. Імперія знову взялася закручувати гайки.
Серафима Дмитрівна усміхнулася:
— Вибачте, що завадили вашій бесіді.
— Нічого важливого, — махнув рукою кобзар. — Обговорюємо політику.
Вусань Дорошенко скрушно похитав головою.
— Усе це добром не закінчиться.
— А що поганого ви бачите у смерті імперій? — запально вигукнув завзятий Стасюк, і на нього всі знову подивилися з докором. — Ну гаразд, у трансформації. Хіба трансформація держави не є доброю справою?
— Та я цілком за трансформацію, але мене турбує, чи готовий народ до нових випробувань? — попри молодий вік Дорошенко зовсім не поділяв радикальних ідей. — Ще й десяти років не минуло, як нам дозволили писати і друкувати українською, а вже знову забороняють. Ви самі займаєтеся кооперативним рухом і не можете не знати, наскільки низькою є сьогодні свідомість селян.
Хрінников схилився до гості:
— Поки серед чоловіків царює політика, я передам вас під опіку жіночої частини нашого товариства.
Серафима Дмитрівна перевела очі на чоловіка, увагу якого повністю поглинула суперечка, і кивнула.
— Українська автономія цілком обґрунтована економічно! — гарячкував Стасюк.
— А політично?
— Політично дозріє в ході історичного процесу.
— А якщо не дозріє?
Господар Українського дому відвів наречену Яворницького геть від політичних баталій і повернувся з новим гостем — худорлявим тридцятирічним чоловіком у круглих окулярах.
— Друзі, дозвольте вам відрекомендувати пана Мазепу. Ісаак Прохорович вивчав організацію сільського господарства в Австро-Угорщині, Данії, Німеччині, а тепер хоче застосувати отримані знання у нас на Катеринославщині.
— Чудово! — одразу напосівся на новоприбулого запальний Стасюк. — От скажіть нам як людина, яка знає закордонний досвід, чи здатна Україна прогодувати себе?
— Безперечно, — розвів руками той.
— От бачите! А чи можна навчити нашого селянина новим методам господарювання?
— Із цим складніше, — Мазепа дещо розгубився під таким напором.
— Ви до нас у справах? — м’яко втрутився Яворницький, щоб зупинити таким чином надмірний запал молодшого колеги.
— Мене запросили працювати до продовольчого комітету. Із фахової точки зору Катеринославщина виглядає дуже перспективною.
Тим часом жінки, які гуртувалися в іншому кінці вітальні, збуджено загомоніли. Причиною стала чотирирічна дочка Мазепи Галя що разом із мамою була відрекомендована товариству. Маленькі діти завжди викликають бурхливу реакцію жіночого товариства. Після виголошення достатньої кількості ахів та солодких слів господиня запропонувала віддати маленьку Галю під опіку своєї небоги, теж Галі, серйозної чотирнадцятирічної дівчини.
— Познайом її з дівчатками і займи якоюсь справою, — попрохала вона і, коли Галя-молодша, довірливо давши ручку, пішла за Галею-старшою[124], зауважила: — У сестри з чоловіком не склалося, то, поки батьки розбираються, я забрала дитину до себе. Вона добра дівчина. Вчиться малювати. І навіть вірші пише, щоправда підписує не батьковим прізвищем, а маминим. Мазуренко. А я не проти — це ж і моє дівоче прізвище. Ми Мазуренки.
З боку чоловічої компанії долинав запальний голос Стасюка:
— Але відповідь на це питання можна знайти тільки якщо все-таки почати вчити селян.
— Саме за це я і планую взятися, — спокійно парирував Мазепа.
Але увага присутніх перемістилася на цікавіший порівняно з політичною дискусією об’єкт — на порозі вітальні стояла справжня оперна зірка — Зінаїда Малютина.
Катеринославський соловей, золотий голос Півдня — як тільки не називали її прихильники, яких, до слова, було рівно стільки ж, скільки й мешканців міста. Співачка злегка вклонилася, і всі зааплодували, намагаючись таким чином висловити своє захоплення.
— Дякую, — Малютина скромно усміхнулася. — Вважатиму це за аванс.
— То ви нам сьогодні заспіваєте? — одразу підскочив до неї господар будинку.
Співачка розвела руками:
— А хіба вам можливо відмовити?
Від чоловічої компанії швидко відокремився кобзар Богуславський і, випередивши решту шанувальників, узяв зірку в облогу, гаряче переконуючи у чомусь. Малютіна спочатку здивовано зводила брови, але врешті пішла разом із наполегливим кобзарем у внутрішні покої.
— Це крадіжка! — обурився директор Комерційного училища Синявський. — Привласнення суспільних цінностей!
— Музиканти завжди домовляться, — засміявся Микола Вороний.
Тим часом до компанії приєдналися вчитель Євген Вировий та давній приятель Яворницького історик Яків Новицький.
Темпераментний Стасюк волів продовження дискусії і схопив за рукав господаря:
— Володимире Миколайовичу, от скажіть нам як підприємець, чи готові нині українці до автономії? В економічному смислі.
Хрінников зіщулив очі, він не любив поспішати з висновками.
— Ви знаєте, я вам краще розкажу, як готуються до автономії не українці, а євреї.
— Євреї готуються до автономії? — не повірив учитель Вировий. — Щось я не чув про таке.
— Ну звісно, не чули, — кивнув Хрінников. — Бо це відбувається не тут, а в Палестині. Чи знаєте ви, що тільки з Катеринославщини туди поїхали вже сотні молодих євреїв?
— Навіщо? — поцікавився Мазепа.
Антін Синявський за вчительською звичкою пояснив:
— Ізраїль — прабатьківщина євреїв.
— Вони називають її Ерец-Ісраель, Земля Ізраїльська, — уточнив Хрінников. — Років із десять тому я мав справи з Менахемом Усишкіним, одним з очільників громади. І від нього довідався прецікаві речі. Євреї, виявляється, планують відродити свою державу саме через економічну самостійність. Тому купують землі в Палестині, переселяють туди молодих євреїв з України. І навіть називають їх солдатами єврейського народу. Ви чуєте? Солдатами!
— А як на це дивляться турки з арабами? — поцікавився Дорошенко.
— Туркам зараз не до того, вони зайняті Балканами. Ну а араби добре дивляться, бо ґрунти в них насправді погані, пустеля, а євреї за неї платять гроші. І потім ралом та лопатою облаштовують собі Землю обітовану.
— Цікаво! — похитав головою Мазепа.
— До речі, самому Усишкіну від євреїв за це добре перепадає. Одні його критики вважають, що єврейське питання потребує передусім політичного вирішення. Інші — що порушуються завіти старців. Словом, все як у нас, українців.
При цих словах усі засміялися. А ентузіаст української мови Новицький перечекав веселощі і додав: