— Крім того, Усишкін активно відновлює стару єврейську мову. І це, я вам скажу, теж практичний аспект. Бо без мови не може бути самостійності — ані економічної, ані політичної.
— Але без національних органів влади, міжнародного визнання усі ці поселення так і залишаться просто поселеннями, — заперечив Дорошенко. — Навіть якщо всі і справді вивчать іврит.
Яворницький з посмішкою спостерігав за дискусією, переводячи погляд з одного сперечальника на іншого.
— Але якщо не буде поселень, то звідки візьмуться національні органи влади і міжнародне визнання? — суперечка врешті зачепила Мазепу. — Саме тому я вважаю, що український кооперативний рух сьогодні — це, точно як і ті поселення. Це — фундамент політичного майбутнього. І будується він ралом та лопатою.
— Український селянин темний! Подивіться! Навіть ті, що перебралися у місто і змінили свитку на піджак, залишилися темними, — Дорошенко вперто гнув своє.
— Що значить темними? А Романченко?! — Синявський вказав на сухотну фігуру поета, який міряв кроки поперек вітальні, заклавши руки до кишень і шепочучи щось під носа.
Усі засміялися, а новоприбулому Мазепі Синявський пояснив:
— Шановний Трохим Миколайович називає себе єдиним в Україні поетом-робітником.
— Отож-таки! — Дорошенко махнув рукою, немовби заганяючи цвях у дошку. — Єдиний! Тут у нас кожен єдиний. Коли ми збираємося на такі от посиденьки, український Катеринослав стає безлюдним. І не дай Боже, колись прийде поліція, вона накриє тут всю українську інтелігенцію до одного!
— Що ви говорите! — усі зашикали і замахали на нього руками.
— Ви недооцінюєте сили мас! — вигукнув Стасюк.
— Масам потрібен поводир, — парирував Дорошенко.
Суперечка починала походити на дуель. Яворницький прокашлявся.
— Я вам так скажу, — він пригладив сиві вуса. — За своє життя мені випало всяке. І підйоми були, і падіння, і затискали мене в куток, і відпускали. Але ніколи не було так, щоб поруч не знайшлося доброго, освіченого, щирого українця. Вони, як квіти, чи радше як гриби — поки сухо, не видно, а тільки дощик піде, одразу лізуть з-під листя, з-під гілля — наче й не знав, що він поруч, а диви!
— Що я вам казав! — переможно заявив Стасюк. — Вузьке коло — це ще не означає, що воно погане. І присягаюся, що поміж тут присутніх у разі потреби знайдеться кілька міністрів майбутнього українського уряду, а може, навіть і прем’єр-міністр.
— Прем’єр-міністр? — засміявся Мазепа. — Це ви вже загнули!
— Таки загнули, — підтакнув Дорошенко. — До речі, ваша остання стаття, пане Мазепо, мені дуже сподобалася.
— Яка стаття? — підвів брови Мазепа.
— У «Дніпрових хвилях», — історик видобув з кишені номер журналу, розгорнув і продемонстрував гостю.
— Якби не сподобалася, ви б не надрукували, — засміявся Стасюк. — Якщо я правильно розумію суть роботи головного редактора.
— І саме на цьому ґрунтується мій скепсис. Я читаю усі матеріали, які надходять до редакції, і можу оцінити потенціал дописувачів.
— От тобі й нате! — Яворницький розвів руками. — У журналі вийшов «Трьомсин-богатир» Манжури. Стаття шановного Ісака Прохоровича, — він вказав на Мазепу. — Мої вірші надруковані. І тут виявляється, що пана редактора не влаштовує наш потенціал.
— Я не так сказав, — почервонів Дорошенко. — Я мав на увазі...
Втім, його слова потонули у хвилі сміху.
Тим часом господар будинку, який сьогодні встигав скрізь, вийшов на середину кімнати і прокашлявся, щоб звернути на себе увагу.
— Шановне товариство! Сталося диво! Наша прекрасна і геніальна землячка Зінаїда Малютина погодилася заспівати для нас із вами! Привітаймо ж її.
Усі зааплодували. Чоловіки притьмом взялися розставляти стільці. Жінки поспішили зайняти місця в імпровізованій глядацькій залі.
Співачка з’явилася з бічних дверей у супроводі Богуславського, який вкрав був її у товариства. Кобзар ніс у руках бандуру. Глядачі здивовано перезиралися: Малютина була відома своїм академічним репертуаром, і раптом — бандура.
А кобзар упевнено вмостився на стільці та поставив інструмент на коліна.
Малютина підвела руку, чекаючи на тишу у залі.
— Це буде мій дебют у подібному супроводі. Я трошки хвилююся, — вона усміхнулася самими кутками губ і оголосила: — «Плавай, плавай, лебедонько». Музика Кирила Стеценка.
Пальці кобзаря пробіглися струнами, й останні шурхотіння у вітальні завмерли. Високий прозорий голос Малютиної вмить заповнив увесь простір кімнати, будинок і, здавалося, навіть місто за вікнами.
— Плавай, плавай, лебедонько, по синьому морі. Рости, рости, тополенько, все вгору та вгору...
Вона співала надзвичайно гарно — нащо вже в Україні важко когось здивувати добрим голосом, але цей звучав повно і дзвінко, неначе весняний ручай. Бандура ж не просто акомпанувала — вона тримала діалог із вокалом, то луною відгукуючись на високі пасажі, а то задаючи мелодію першою, підкреслюючи свою значущість оксамитовим басом.
— Подивися, тополенько, як нема — заплачеш до схід сонця ранісінько, щоб ніхто не бачив, — голос співачки із дзвінкого раптом став м’яким, майже нечутним, але тиша, що лишилася після нього, ще кілька секунд висіла у повітрі, аж поки її підірвали бурхливі оплески.
Слухачі обступили виконавців колом, щедро даруючи компліменти.
— Ніколи б не подумала, що ваш вокал може так гармонійно злучатися з бандурою, — дружина Дорошенка Наталія була явно вражена.
— Щиро кажучи, я й сама здивована, — Малютіна розвела руками. — Зазвичай бандури не сходяться зі мною в тональності. Але це якась нова, вона транспонує акомпанемент, просто як рояль.
— Нарешті українська бандура стала салонним інструментом, — зауважив актор Вороний.
— Сценічним! — уточнила Наталія Дорошенко.
— До речі, Серафимочко, — Яворницький взяв наречену за руку. — Хочу тебе познайомити з Миколою Вороним, він же Віщий Олег, він же Арлекін, він же просто Кіндратович.
— Так багато імен! — усміхнулася Серафима Дмитрівна.
— Яку будь-якого актора, — розвів руками Вороний.
— Микола Кіндратович — катеринославський, але звабила його Мельпомена перебратися до Києва.
— Нічого, місце святе буде заняте, — Вороний вказав на Наталію Дорошенко. — Чув я, що дружина шановного редактора «Дніпрових хвиль» взяла на себе організацію українського театру.
— Ну, коли катеринославські театрали тікають до Києва, то кияни вимушені приїздити і робити їхню роботу тут, — засміялася Дорошенко.
Кобзар Богуславський гладив свій чудернацький інструмент і хвалився:
— Я на Кубані маю кобзарську школу. І з такими бандурами зможу зібрати цілий оркестр. Це вже не для сліпих старців, це й справді для сцени.
Імпровізований концерт зібрав усіх докупи, і Яворницький скористався цим, щоб познайомити свою наречену з іншими катеринославськими просвітянами. Він підвів Серафиму Дмитрівну до ставного бороданя.
— Знайомся, це — добре знайомий тобі за своїми творами Адріан Кащенко.
— Знайомий? — бородань скептично звів брови. — Яким таким дивом вам вдалося познайомитися з моїми творами?
— У «Дніпрових хвилях» читала, — не знітилася Серафима. — Про Івана Сулиму. От назви не згадаю.
— «Над Кодацьким порогом», — із легким докором підказав Яворницький. — Мені здається, оці козацькі оповідання — саме те, що потрібно нині для народу.
— Якби то, — зітхнув Кащенко. — Але всі мої плани луснули разом із банком, в якому я тримав гроші. А вже хотів було відкрити власне видавництво.
Жінка співчутливо покивала, а потім лагідно торкнулася письменницької руки:
— Але я чомусь впевнена, що буде ще у вас видавництво. От побачите.
— У вас чарівна супутниця, Дмитре Івановичу, — посміхнувся нарешті похмурий Кащенко.
Товариство знову розпалося на групи, що гуділи кожна про своє. Професор Синявський розпочав цілий диспут щодо перспектив освіти українською мовою. Розмова привабила педагогів — старого і нераз битого владою прибічника українства Якова Новицького, ледь не вдвічі молодшого викладача гімназії Івана Трубу і зовсім юного, мабуть, єдиного безвусого українця на весь Катеринослав Євгена Вирового. Економіст Синявський і фізик Труба скаржилися на відсутність української наукової термінології, гуманітарії наполягали, що ця проблема штучно роздута. Викладач семінарії Василь Біднов доводив важливість відродження Української Церкви, проти чого власне ніхто не заперечував. Художник Микола Погрібняк[125] попри те, що викладав графічні мистецтва, слухав уважно. Можливо, тому що ілюстрував українські масові книжки-копійки, які видавала катеринославська «Просвіта». Педагогічну компанію врівноважував поет і за сумісництвом заступник Яворницького Трохим Романченко.