Про кожного з них Яворницький розповідав нареченій.
— Іван Труба, інженер та педагог, ти знаєш його дім на Пороховій, а ще він видає читанку, яку розмалювує Микола Погрібняк, це наш художник, засновник міської художньої галереї. А от Антін Синявський у себе в Комерційному училищі на зло всім тримає портрет Мазепи.
— У тебе чудові друзі, — усміхалася Серафима Дмитрівна. — Навіть не думала, що у Катеринославі є стільки гарних людей. А кажуть — Дике поле...
У вітальні почулися дитячі голоси. Маленька Галя Мазепа радісно бігла, стискаючи в руці аркуш паперу з малюнком. За нею ішла серйозна Галя-старша, Мазуренко.
— Татку, дивися! — Галя-маленька[126] підбігла до тата і простягнула йому свій скарб.
Товариство обернулося на дзвінкий дитячий голос.
— Вона чудово малює, її треба вчити, — якось дуже серйозно, по-вчительськи сказала старша дівчина, і всі засміялися. — Чого ви смієтеся? Я ж сама вчуся малювати, тому і знаю.
А Яворницький із цікавістю зазирнув до дитячого малюнка і гукнув до Погрібняка:
— Миколо Степановичу, а йдіть-но, подивіться! Здається, Галя знайшла вам ученицю, якою ви зможете пишатися!
І раптом поза дверима загриміли кроки важких чобіт. Це було настільки несподівано, що гості, які чули їх, одразу замовкали, і мовчанка ця розповсюджувалася кімнатою від дверей, неначе хвиля. Останні кроки пролунали вже у повній тиші. Двері прочинилися. На порозі стояли троє жандармів та худорлявий чиновник у мундирі зі знаками надвірного радника.
— Доброго всім дня! — худорлявий зняв з голови кашкет і у променях світла зблиснула його лисина.
Господар будинку одразу вийшов назустріч.
— Чим зобов’язані? — холодно запитав він.
Лисий видобув з кишені гербовий папір і простягнув господарю. Той взяв, кинув оком по тексту:
— Хто ви?
— Надвірний радник Сєдов. Особливий відділ Департаменту поліції.
— Що там, Володю? — схвильована господиня підійшла до чоловіка і взяла його за лікоть.
— Нічого особливого, — буркнув той. — Просто обшук.
— Як обшук? — вона сплеснула руками.
Слово «обшук» полетіло кімнатою і зашурхотіло по кутках: «обшук-обшук-обшук».
— Можу я поцікавитися, у чому мене підозрюють? — запитав господар у чиновника, який відрекомендувався Сєдовим.
— Не вас, а товариство «Просвіта», — уточнив Сєдов. — Департамент поліції вважає, що товариство «Просвіта» займається небезпечною для держави діяльністю і розповсюджує шкідливу літературу.
— Як це? — Чому це? — Що за маячня! — загуділи голоси, і Сєдов почав озиратися, намагаючись запам’ятати тих, хто обурювався.
— Тихо, прошу, — підняв долоню господар і обернувся до жандармів. — У вас наказ на обшук приміщення товариства «Просвіта»?
— Не лише, — холодно посміхнувся Сєдов.
— А що іще?
— Рішення Катеринославського губернського у справах про товариства присутствія про припинення діяльності вашого товариства і постанову про арешт декількох його членів.
— Арешт? — пополотнів Хрінников.
І це слово немовби повисла у повітрі, змусивши кожного стиснутися всередині, немов рибі, що потрапила на велику глибину.
Сєдов ясно насолоджувався справленим враженням. Він зміряв поглядом вкляклого господаря і вийшов на середину кімнати.
— Шановне панство! Владою, яку дав мені імператор, мушу оголосити ваше зібрання незаконним і припинити його.
Якась із дам знепритомніла, і сусідки підхопили її на руки та поклали на канапу.
Сєдов із помітним задоволенням гмикнув, немовби саме такого результату й очікував.
— Але перед тим, як залишити приміщення, кожен з вас має підійти до мене для встановлення особи та складання відповідного списку.
— Мамо, я боюся, — тоненький голос маленької Галі Мазепи розрізав повітря і немовби зірвав запобіжник. Усі присутні одночасно почали охкати, обурюватися, гніватися, вигукувати щось розпачливе чи навіть погрозливе.
Сєдов мовчки слухав увесь цей гамір, а жандарми за його спиною вже присунули найближчий стілець до невеличкого столика, попередньо звільнивши його від вази із квітами. В одну мить на столику з’явився похідний каламар із пером та стос паперу. Сєдов спокійно всівся на стільця, обмакнув перо у чорнила і запитально глянув на присутніх:
— Ну-с, хто буде першим?
По-базарному підперезана рушником жінка у зношеній кохті сиділа на стільчику для допитів, з переляку підібравши ноги під сидіння. За спиною жінки плакат промовисто запитував у худорлявого селянина зі шкапою, впряженою у плуг: «Чом же ти ще й досі не в колгоспі?». Очі підозрюваної невпинно слідкували за Климом, а голова у збитій набік квітчастій хустині трусилася, мов у китайського бовванчика, автоматично погоджуючись із кожним словом слідчого.
— Хто розпускає чутки про голод? — удесяте повторював Шпакуватий.
— Ніхто, — кивала жінка.
— А звідки ж ви про це чули?
— Так люди ж.
— Що люди? — Клим починав сердитися, а це не віщувало нічого доброго.
Коли його вперше залучили до такої от профілактичної бесіди, він намагався ретельно виконувати настанови начальника слідчого відділу: бути спокійним, демонструвати прихильність до співрозмовника та бажання разом із ним дізнатися правду. Тепер же, набравшись досвіду розмов із базарними торговками та шевцями, які були головними каналами розповсюдження чуток, він уже найменше хотів дізнатися правду, а найбільше — вдарити по цій голові, та так сильно, щоб звідти нарешті почулося щось зв’язне.
— В Радянській Україні не може бути голоду! — майже крикнув Клим, і жінка перелякано закивала. — А всі, хто розповсюджує такі плітки, діють за намовленням агентів капіталізму!
— Агентів капіталізму, — повторила жінка, але в очах її читався лишень тваринний страх, тож розраховувати на розуміння не доводилося.
Це повторювалося раз у раз. На базарі ловили чергову партію мішечників, які разом із дефіцитним збіжжям переносили брехні про голод, і всіх молодих слідчих, а особливо практикантів, залучали до роботи з цим контингентом. А що з ними говорити — торох об стіну горох, — однак на кожну розмову дається півгодини, і спробуй відпустити раніше, одразу начальство скаже, що баглаї побиваєш.
Проте цього разу Климові пощастило — не встиг він і трьох разів пройти по колу «хто — ніхто — агенти капіталізму», як до дверей зазирнув черговий:
— Шпакуватий! Товариш Краукліс викликає!
— Єсть, — із полегшенням видихнув Клим і суворим голосом наказав жінці: — Іди, але дивися. Іще раз! — і тицьнув під носа кулак.
Товариш Краукліс сидів у кабінеті, і стіл його огортала звична хмара цигаркового диму.
— Шпакуватий? Заходь, — махнув він рукою.
Клим наблизився до столу і завмер, побоюючись навіть голосно дихати. А начальник відділу ДПУ продовжував переглядати папери, немовби навмисне вичікуючи, щоб у підлеглого затрусилися жижки. Врешті-решт він підняв голову:
— Чого стовбичиш? Сідай.
Клим обережно відсунув стільця і присів на краєчок.
— Значить, так, Шпакуватий, рапорт твій про академіка я читав, справу дивився. Думаю, треба давати їй хід.
При цих словах Шпакуватий відчув, як серце його закалатало від збудження. До щік одразу прилила кров, виказуючи захват, що охопив душу.