— Це не важливо, — відповів Клим, відчуваючи, що голос від хвилювання зраджує його. — Я ж можу дозволити собі подарунок коханій дівчині.
Дівчина дивилася на нього промовисто, у цьому погляді було все — і здивування, і вдячність, і закоханість.
Клим прокашлявся.
— Щось у мене в горлі пересохло. Ходімо вип’ємо зельтерської?
Але Маруся не хотіла випускати сукню з рук.
— Ну добре, ти тут посиди, а я швиденько збігаю, — з цими словами Клим підвівся з лави і пішов новенькою набережною до ятки з водою, що стояла на іншому кінці.
Маруся супроводила його очима і знову повернулася до своєї сукні, приклала її до щоки, коли раптом помітила відкритий Климів портфель, з якого стирчала обкладинка з написом «Яворницький». В одну мить обличчя дівчини стало серйозним, сукня лягла на коліна, а руки схопили теку. Жадібні дівочі очі ковтали речення, немов Климові спраглі губи зельтерську зі склянки. Маруся один за одним перебирала аркуші, поки натрапила на теку з написом «Мамай». Відкрила її...
— Марусю! — Клим із круглими від переляку очима стояв над нею.
— Климе! — дівчина підняла очі. — Що це таке?
— Марусю, я все поясню.
— Що це таке? — її руки стискали розписку. — Я, Марія Глинська, добровільно погоджуюся співпрацювати з органами Державного Політичного Управління. Це хто писав?
— Марусю, так треба було для справи.
— Для якої справи?— очі дівчини наливалися гнівом. — Проти Дмитра Івановича? Це ти вигадав цю справу?
— Ну чому ж вигадав? Твій Яворницький контрик, і тут не треба нічого вигадувати.
— То ти написав цю розписку від мене?
— Зрозумій, так було треба.
— Що треба? — голос її вже бринів від люті. — Щоб ти записував усе, що я розповідала? Щоб видавав мене за свого агента?
— Ну, Марусю, припини.
— Що припинити? Ти моїми руками створив цю справу! Ти!
— Марусю, ну все ж закінчилося добре.
— Добре?!!
— Звісно. Мене зарахували до штату. Тобі премію виписали.
— Премію? — дівчина дивилася на нього, немовби пропікаючи поглядом.
— Так, премію.
— І це ти на неї? — вона підняла з колін сукню.
Клим злякано закрутив головою:
— Ні, це я на жалування. А премію, якщо хочеш, віддам тобі.
— Що?!! — запитала вона просто страшним голосом.
— Віддам, — пробелькотів хлопець. — Якщо хочеш.
Вона раптом замовкла і тільки стисла зуби так, що жовна виступили на вилицях.
Ця мовчанка злякала Клима ще більше. Він зблід і зробив крок назад. А дівчина раптом схопила в оберемок сукню, а з нею разом портфель та теки з документами і рвучко піднялася.
— Що? Що ти? — слова застрягали в горлі у хлопця.
Маруся кинула у його бік лютий погляд і наступної миті вже зірвалася та побігла до парапету над водою.
— Ні! Марусю! Стій! — хлопець кинувся навздогін, але дівчина вже зупинилася біля краю, і в той момент, коли він торкнувся її плеча, одним рухом кинула свою ношу у Дніпро.
— Ні-і-і-і-і! — просто-таки заволав хлопець, але крепдешинова сукня вже пливла дніпровими хвилями, а за нею, поступово занурюючись, пливли шкіряний начальницький портфель та тека з написом «Яворницький».
За Климом прийшли просто до кабінету — відразу після того, як він доповів начальству про зникнення справи. Хлопець не пручався і навіть не обурювався, а просто підвівся, коли наказали, і слухняно заклав руки за спину.
Його відвели у внутрішню тюрму, куди не один раз йому доводилося приводити заарештованих та брати участь у допитах. Тільки тепер усе помінялося — поміж озброєних бійців ішов він, колись практикант, а сьогодні арештант ДПУ Клим Шпакуватий.
Залізні двері рипнули, відчиняючись, і Клима підштовхнули у спину, щоб не барився. Він зробив крок уперед, намагаючись зорієнтуватися у тьмяному світлі, яке сочилося з маленького заґратованого віконця під стелею.
— Климе, це ви? — з нар підвелася людина, голос якої видався йому знайомим.
— Веніамін Купріянович? — перед хлопцем стояв нещодавній колега і наставник Сєдов.
— Климе, що сталося?
— Як бачите, — розвів він руками.
— Я не про це, — Сєдов підійшов ближче і вказав пальцем-очеретиною на Климову голову. — Що з вами?
Клим помацав рукою:
— А що?
— Погляньте на себе! — з цими словами Сєдов підвів його до відра з водою, що стояло під віконцем.
Хлопець нахилився над відрам і остовпів. З непорушного водяного дзеркала на нього дивився сивий, ну просто як лунь, хлопець із його, Клима Шпакуватого, очима.
Академік Яворницький схилився над робочим столом, вправною рукою черкаючи на папері слова, коли у двері зазирнула його дружина Серафима Дмитрівна.
— Дмитрику, пробач, але там до тебе якийсь молодик. Каже, що письменник.
— Письменник? — Дмитро Іванович підняв голову і зняв окуляри із втомлених очей. — Тоді запрошуй його сюди. Письменників треба шанувати — а раптом про тебе щось напишуть.
Серафима Дмитрівна вийшла і за хвилину повернулася з гостем — молодим чорнобровим чоловіком зі жвавими очима.
— Олександр Ільченко[127], — відрекомендувався гість, підійшовши до столу. — Сидіть-сидіть, — додав він, побачивши, що господар підводиться назустріч.
Проте той все-таки вибрався з-поза столу та потиснув простягнуту руку.
— Я відірвав вас від роботи? — занепокоєно запитав гість, вказуючи на рукопис, що лежав під настільною лампою.
— Пусте, — махнув рукою Дмитро Іванович. — Історія оперує тисячоліттями, а значить, може трохи почекати.
— То ви працюєте над черговим історичним шедевром? — Ільченко усміхнувся без краплини іронії.
— Та яким там шедевром! Просто вирішив написати історію Катеринослава. Бо, знаєте, навіть молоде місто може мати велику історію.
— Це чудово, — гість роззирнувся навкруги, побачив на стіні картину з Козаком Мамаєм та вказав на неї рукою. — А я до вас, власне, з приводу оцього персонажа.
— Мамая? — здогадався Яворницький.
— Точно, мені сказали, що ви, як ніхто, знаєте цього славетного лицаря.
— Ну вже й знаю... — Яворницький погладив вуса і вказав на канапу. — Сядемо, бо в ногах правди немає.
Чоловіки пройшли до канапи.
— Може, гостеві чаю з дороги? — зазирнула у двері Серафима Дмитрівна.
— По нашому звичаю треба горілки до чаю, — відповів Яворницький і обернувся до Ільченка: — То нащо вам здався наш земляк Мамай?
— Ваш земляк? — здивувався той.
— Саме так. Якщо спуститися нижче по Дніпру, то на лівому березі, біля Великих Кучугурів буде Мамай-Сарай, його столиця.
— Та ну?
— Правду вам кажу. Це місце згадували ще у шістнадцятому столітті. Мій друг Яків Павлович Новицький зібрав багато джерел щодо цього. І навіть річка недалік називається Мамайка, хіба це випадково?
— Ні, — погодився Ільченко.
Тим часом Серафима Дмитрівна принесла на таці чай та чарочки, а Дмитро Іванович видобув із шафи дві карафки — більшу та меншу, а до них наперсток. Впіймавши здивований погляд гостя, господар усміхнувся:
— Мою горілку не можна пити чарками, а лише наперстками.
На підтвердження своїх слів він і справді налив у наперсток з меншої карафки і простягнув гостеві. Той недовірливо взяв.
— Пийте-пийте, — заохотив його Дмитро Іванович.
Ільченко обережно торкнувся губами краю наперстка, потім вихилив його вміст і крекнув.
— Але ж і люта!
— Козацька! — всміхнувся господар. — Жоден бусурманин такого не витримає, — він почекав, поки гість закусить шматком сала, та запитав: — А нащо вам Козак Мамай?
— Бачте, я письменник і мрію написати про нього роман.
— Роман? — уточнив Яворницький.
— Роман, — кивнув письменник.
— Ну тоді це буде дуже товстий роман. Тому що Козак Мамай — це не просто міф. Це герой, який захищає нас уже багато сотень років.
127
Олександр Ільченко — український письменник, автор химерного роману «Козацькому роду нема переводу або ж Мамай і Чужа Молодиця».