— Але ж із Махном ви зустрічалися, — усе ще не здавався хлопець.
— Було. І вам навіть розкажуть, що я виміняв у нього охоронну грамоту на пляшку горілки з розкопаного кургану.
— І це теж неправда?
— Правда чи ні, але вийшло на краще. Бо музей не зачепили і навіть дрів нам виписали на зиму, — хитро посміхнувся Яворницький. — І таким чином зберегли експозицію для трудового народу. Ну добре, піду я працювати, а ви продовжуйте огляд. Бо історія — це великий учитель.
Старий почимчикував геть, і Клим з Марусею ще довго супроводжували поглядом його струнку не за віком постать. Потім вони перейшли до наступної зали, де Маруся нарешті побачила щось цікаве для себе — а саме старовинні вишивки та рушники, і заходилася їх розглядати. Клим мовчки ходив вперед-назад, думаючи про щось своє, і лише на виході з музею видихнув:
— Викрутився, гад!
Садок коло хати — це не просто фруктові дерева. Це частина архітектури, якщо хочете, навіть інтер’єру. Бо коли треба, садок може стати вітальнею, їдальнею, робочим кабінетом і навіть спальнею. А тим більше на початку літа, коли зелень особливо свіжа, а крони густі і високі, бо гілки ще не схилилися під вагою врожаю, і свіжі пагони жадібно тягнуться вгору, до сонця, надаючи розпатланим деревам бешкетного вигляду.
Саме у таку пору садком прогулювалися двоє друзів. Вони були у простих сорочках, випущених поверх штанів, із закачаними до ліктів рукавами. Старший сухуватий брюнет тримав у худорлявих руках свіжий номер газети «Днѣпръ» і пристрасно вимахував ним у повітрі.
— Дмитре, — казав він своєму супутнику. — Ти сам не розумієш, що зробив.
Молодший, високий широкоплечий шатен із пишною чуприною скромно заперечував:
— Та кинь, Якове Павловичу. Ти все перебільшуєш за своєю учительською звичкою.
Старший подивився крізь пенсне суворим поглядом.
— Ні, я не перебільшую. Твоя публікація спонукає тисячі людей перед тим, як викинути бабусину скриню на смітник, замислитися — а чи не історична цінність лежить усередині. Це просто вже якась народна археологія!
Біля паркану троє селян поралися з величенькою брилою каміння, встановлюючи її вертикально на вужчому кінці. Брила була округла, і на її боці проступав напівстертий малюнок, зроблений різцем стародавнього майстра — примітивні контури ніг, вусате обличчя та руки, які притисли до камінних грудей ріг.
— Пане, так годиться? — запитав старший із селян, що виконував роль розпорядника.
Друзі підійшли до каменя, глянули критично.
— Мабуть, що годиться, — підсумував той, що його колега звав Дмитром. — Закріпляйте, щоб не впав, — він обернувся до супутника: — До речі, цього мамая мені показав місцевий піп. Селяни його виорали плугом та й відтягли на край поля. Дивись, який красень. Ще, мабуть, скіфських часів.
— У нас їх ще називають бабами, — відгукнувся старший, Яків Павлович.
Молодший засміявся:
— Ну, яка ж це баба, якщо з вусами? Подивіться уважно, це ж викапаний дядько з села. У нас таких повно.
— Пане! — старший із селян невпевнено виступив наперед, поки його товариші підсипали камінну фігуру землею з боків.
— Чого вам? — повернувся до нього молодший із друзів.
— Це ви той гробокопатель, чи як його... — селянин не міг підібрати слів, — анжанір... Це ви той, що приїхали золото шукати?
— Золото? — усміхнувся той. — Бувають речі й цінніші.
— Все одно недобре це, — похмуро зауважив селянин. — У курганах чорти золото ховають.
— А ми не заради золота. Ми заради науки.
— Яка ж це, пане, наука, щоб із нечистим водитися?
— Наука археологія.
Селянин замислено почухав потилицю:
— Арханге... — спробував повторити селянин. — Ну якщо і справді архангельска, то хай...
Друзі весело перезирнулися.
— От тобі, Якове Павловичу, і народна археологія, про яку ти говориш, у всій красі! — насмішкувато зауважив молодший.
Старший же зітхнув, неначе мав справу з нерозумними дітьми. Але раптом у розмову втрутився цілком сторонній голос.
— Пробачте, панове!
Друзі разом підняли голови і побачили, що до будинку наблизився кінний екіпаж із кучером. За спиною візника сидів добре вдягнений, певний себе чоловік років п’ятдесяти із пронизливими очима та по моді підкрученими вусами.
— Пробачте, що заважаю вашій розмові, — сказав гість голосно просто через паркан. — Чи не підкажете, як мені знайти Дмитра Івановича Яворницького?
Молодший виступив наперед:
— До ваших послуг. Чи, як казали козаки, пугу-пугу.
— Козак з Лугу, — засміявся чоловік в екіпажі. — Маю до вас справу і просив би приділити мені декілька хвилин.
Яворницький зробив руками запрошувальний жест і кивком звелів забобонним селянам самостійно закінчувати роботу з кам’яною фігурою.
За кілька хвилин трійця уже була на веранді, де стояв накритий скатертиною кривоногий стіл та стільці, спинки яких прикрашали запилюжені селянські свитки та штани.
— Дозвольте відрекомендуватися, — прибулий зняв свого модного капелюха та злегка вклонився. — Козак з Лугу Олександр Миколайович Поль, місцевий поміщик, дійсний член Одеського товариства історії та старожитностей.
Яворницький у свою чергу показав рукою на приятеля:
— А це Яків Павлович Новицький[6]. Теж наша людина, козацького роду. Історик. Блискучий етнограф та археолог, а я йому за джуру правлю. Ну а заразом і в козацькій мові мене наставляє, бо каже, що без мови я аж ніяк не козак, а хіба кацап, що козаку не рівня.
Старший друг вклонився чемно й уточнив:
— Опікун земських шкіл Олександрівського повіту, до ваших послуг.
Поки Новицький звільняв для гостя від лахів стілець, Яворницький прочинив двері до кімнати.
— Варонько, у нас гість. Чи не викажеш ти нам милість, і не зробиш чайку?
Почекавши кілька секунд на відповідь і не почувши натомість жодного звуку, він зітхнув та повернувся до розмови.
— Дмитре Івановичу! — той, що назвався Олександром Полем, одразу взявся до головного. — Насправді я приїхав познайомитися, бо теж, як ви, мабуть, чули, цікавлюся історією Наддніпрянщини, веду розкопки і маю домашню колекцію — чи не одну з найбагатших у Катеринославі, якщо говорити без зайвої скромності. Тому, коли довідався, що на наші землі завітав колега-археолог...
— Та що ви! — Яворницький замахав руками. — Далеко куцому до зайця.
— Дмитро Іванович занадто скромний, — усміхнувся у вуса Новицький. На відміну від гучного і темпераментного друга, він був стриманий і скупий на емоції. — Насправді ми з ним уже не перший рік досліджуємо могили, і, сказати чесно, він у цій справі далеко перевершив мої успіхи.
— Така молода людина має бути більш амбітною, — Поль і собі усміхнувся у відповідь. Він був явно старший за обох друзів і вже за однією цією ознакою мав право на поради. — Як будете у Катеринославі, запрошую до себе з візитом, мені буде цікаво почути вашу думку про мою колекцію.
— Дуже приємно, але, їй-право, нічим не заслужив...
— Заслужили, — перервав його Поль. — Чув я, що ви навіть розкопали в могилі запорожця з вусами і люлькою.
Очі Яворницького заблищали, як завжди, коли мова заходила про його улюблену справу.
— Це було дивовижно. В мене фотографії є. Пробачте, дружина, певно, нездужає, зараз я поклопочуся.
З цими словами він зірвався з місця та зник у дверях. За кілька хвилин вчений так само стрімко з’явився на веранді, тримаючи у руках невелику тацю із заварочним чайником та різнокаліберними чашками.
— Даруйте за такий циганський сервіз, — Яворницький незграбними чоловічими рухами взявся розставляти посуд на столі. — Ми цю хату орендуємо на сезон. Бачите, Андрій Михайлович Миклашевський люб’язно запросив мене приглядіти за розкопами курганів на своїх землях. Тут, — вчений махнув рукою, позначаючи напрямок. — Біля Яцової могили.
— Так, власне, Андрій Михайлович і повідомив мені, що ви у нього копаєте. Ми з ним давні приятелі, — гість розстібнув комір сорочки і відкинувся на спинку стільця.
6
Яків Новицький — археолог, фольклорист, педагог, боровся за викладання української мови у школах.