Засуджую — раз і назавжди. Повернення до них — не буде. Бо Україна моя — тільки радянська. І так воно було. І так воно є. І так воно завжди буде. І народ мій радянський. І так воно буде навік. Я обіцяю більше так не робити. А Стус коли обіцяє, то не підводить і не зламає слова.
Долучені до справи сирові чернетки віршів і статей ніякою мірою не виявляють моїх старих позицій. Неупереджено ставлячись, їх можна зрозуміти як чернетки літератора, як шлак сторонніх впливів, як миттєве попадання поетичного приймача на ворожу хвилю. І мені сором, що це мої чернетки, хоч мені воднораз і боляче, що чернетки із записничка ви долучаєте до цієї справи. Тобто за те, що, викривлено тлумачачи мене, віднаходите для підтвердження своєї думки не зовсім переконливі докази, які мене, признаюся, просто по-людськи ображають. Але мені прикро, що вони, ці чернетки, є, прикро, що це написано таки моєю рукою і що я міг таке писати.
Тут чи не найбільше було говорено про вірш «Колеса глухо стукотять», присвячений пам’яті М. К. Зерова. Ви не повірили, здається, моїм поясненням не повірили, коли так само пояснювали зміст вірша деякі зі свідків, — і все тому, що ви хочете побачити в мені злочинця. Я не злочинець. Ні. Я таки думав і писав про те, що було засуджено партією, що стало предметом гірких дум для кожної радянської людини. І все ж ви, здається, маєте рацію — в цьому вірші є щось від несвідомої провокації, але ні Маркса, ні марксистів я не міг ображати, а тільки засвідчив історичну ситуацію, хоч і давно засуджену. І я чую свою вину, хай і не кримінальну, що не подумав про таке, відірване від конкретних історичних умов, тлумачення, при якому вірш набирає одверто провокаційного, політично шкідливого змісту. І кожного разу це та тема, яка не дає користі, а більше шкодить, бо поет має, як казав О. С. Пушкін, «чувства добрые лирой пробуждать». А в наш час такими віршами може скористатися всіляка антирадянська потороч.
Мені прикро, що часом я бував гнівним. Але гнівним я ніколи не хотів бути, бо завжди прагнув бути добрим, справедливим, ніжним, світлим.
Є люди, що чинять помилки зі зла. Є люди, що чинять їх з добра. Є помилки від неврівноваженості характеру, а поет беззахисний перед емоціями, він іде за ними і тому пише не завжди те, що думає, але завжди те, що переживає, передчуває, чує.
І все ж я не вважаю себе таким злочинцем, як твердить звинувачення. Я чую себе тільки «преступником», людиною, що переступила межі, прагнучи безмежно прислужитися літературі, людям, народові. Я переступав такі межі ще й тому, що про існування деяких із них просто не знав, а довідався тільки після арешту. Хоч, думаю, мене могли б просто по-дружньому чи й суворо застерегти від повторного заступання заборонених меж, чого ні разу не було зроблено. Не приховаю, що, крім цього, мав і зухвалу звичку заступати межу — так, як це робить дитина, так, як це звикла робити людина, живучи в світі, так, як це робили поети до мене і робитимуть після мене.
Література для мене — це все. Це моє покликання. Це моє життя. Я хочу працювати для радянської культури і був би щасливий, аби мав змогу працювати для неї в поті свого чола, працювати денно і нощно, працювати навіть без винагороди — як поет, як критик, як перекладач, як майбутній прозаїк. Коли ж мене позбавляють такої змоги — тоді мені немилий і білий світ.
Дайте мені змогу працювати для літератури!
Дайте мені таку змогу — віддати своє життя і свої сили українській радянській культурі! Мені моторошно відчувати себе залишеним напризволяще, відчувати себе пропащою силою, коли чую, що міг би перевернути гори — і тільки для добра, і тільки для ніжності, і тільки для краси — нашої! соціалістичної! радянської!
Якби мене запрягли моєю роботою як слід, якби я мав змогу писати і друкувати — навіщо б мені здалися саморобні збірки, чи листовні запити, чи випадкові виступи, чи «громадські комітети»? Мені не було б у цьому ні потреби, ні бажання, ні часу.