І заради них я ладен вийняти з себе душу — аби тільки не вкорочувати їм віка. Заради них я згоден до смерті ходити по одній стежці, не ступаючи на траву і на квіти.
Нащо ж ви кидаєте мене у прірву?
Дайте мені змогу жити — і я обіцяю вам, твердо обіцяю, на все життя, що ви не матимете зі мною жодного клопоту. Віднині і довіку.
Прошу — не губіть мого хисту. Дайте мені змогу зробити для мого народу, для моєї Вітчизни те добре, що я вже зробив, що я хочу зробити, що я обіцяю зробити.
Бо живу я тільки для тебе, бо щасливий тільки тобою, мій радянський народе, моя кохана Вітчизно.
Бо без тебе, Вітчизно, мені немає життя. Бо живий я тільки тобою і тільки в тобі.
Але ви звинувачуєте мене — іменем моєї Вітчизни. І це для мене страшніше смерті. Я волів би вмерти, аби тільки не чути цих звинувачень. Мене втішає тільки одне: коли я часом гнівався на Вітчизну, то тільки тому, що хотів бачити її святою, просив і вимагав од неї такої святості.
Я чекаю вашої ухвали.
Я чекаю, що ви зрозумієте мене.
Я чекаю од вас справедливості, а не милосердя.
Василь Стус
7.9.72 р.
З оригіналом згідно:
Старший слідчий Слідвідділу КДБ при РМ Української РСР
майор Селюк
11 червня 1980 р.
Копія: СЕКРЕТАРЕВІ ЦК КПУ Ф. Д. ОВЧАРЕНКОВІ
Копія: РЕДАКЦІЇ ЖУРНАЛУ «ВСЕСВІТ»
КОПІЯ
Нещодавно в «Літературній Україні» було надруковано статтю О. Полторацького «Ким опікуються деякі гуманісти».
Стаття викликає цілий ряд істотних заперечень і спонукає до глибших роздумів.
І. Як відомо, чорна сотня культовиків відновила свої погроми ще з середини 1965 року. Упродовж наступного часу були засуджені з політичних мотивів десятки людей — художників, науковців, інженерів, педагогів, студентів; обшукано сотні квартир представників творчої інтелігенції, — звільнено з посади багато вчених, кваліфікованих редакторів: виключено з вузів чимало студентів; зарізано не одну талановиту книгу — М. Осадчого, М. Данька, М. Холодного, В. Кордуна, М. Воробйова, Л. Костенко: травмовано тисячі душ. Про багато з цих погромів ішлося в листі В. М. Чорновола до уряду (проскрипційний список після того збільшився не на одну сторінку). Репресії не припиняються й подосі. Зовсім недавно було звільнено з роботи відомих учених — історика М. Ю. Брайчевського та літературознавця М. Х. Коцюбинську; палеонтолога Г. Бачинського, фізика І. Заславську, спеціаліста з кібернетики Боднарчука; виключено зі Спілки художників А. Горську, Л. Семикіну, Г. Севрук та ін.; зацьковано і віддано в солдати одного з найбільш обдарованих сучасних українських поетів В. Голобородька.
О. Полторацький, спростовуючи «ворожі наклепи», згадує тільки про С. Караванського і В. Чорновола.
Запитую, чого Полторацький і К° не писали памфлетів, коли провадились масові арешти, коли багато людей зверталося з запитами до уряду? Чи дали Полторацькі цим людям яку-небудь переконливу відповідь? Чого Полторацький озброївся своїм талановитим пером тільки тоді, коли про варфоломіївські ночі минулих літ заговорили на Заході?
Певно ж, полторацьким зовсім байдуже, як ставляться до подій у країні їхні співвітчизники, і дуже незручно, коли про це довідуються їхні вороги. Припускаю, що компанії полторацьких не так страшні їхні зарубіжні подруги, як свої ж співвітчизники. Хіба не дивно, що перші публічні згадки про минулі суди з’явилися у «Вістях з України» (газеті, що видається для закордону), а в тутешній пресі про них до цього часу не було ані згадки, коли не брати до уваги гидкий фейлетон домашнього римороба на І. Дзюбу.
ІІ. Як відомо, майже півтораста киян у своєму листі обставали за конституційними правами й демократичними свободами радянських народів. Цей головний зміст листа Полторацький свідомо обходить, оскільки він майже не надається до «нищівної критики». Автор статті спиняється тільки на окремих фактах, але й при цьому дійсний літературний флібустьєр дуже безталанно бреше.
Вся стаття тримається на екскурсах у далеке минуле Караванського (при цьому Полторацький не бентежиться, що цього прізвища в листі немає зовсім). Що й казати, минуле Караванського, коли вірити написаному Полторацьким, великих симпатій не викликає. Але чи можна вірити Полторацькому? Непохвальне минуле засудженого автор статті згадує підозріливо докладно. Чи ж не для того, щоб нічого не сказати про сучасне? Може, Караванського запроторили до Володимирської в’язниці не за минулі, а за якісь недавні вчинки, про які Полторацький воліє не згадувати? І, може, вони так не надаються до нищівної критики? Міг же автор статті бодай словом обмовитись про «антирадянське» звернення Караванського до комуністичних партій світу з приводу репресій на Україні в 1965 р.! Неважко зрозуміти, чому Полторацький вирішив не розшифровувати злочинницької діяльності Караванського 1964—65 рр.