Тоді Дриніан з великою печаллю на серці постав перед очі Каспіана й мовив:
– О мій королю, краще вбийте мене, як останнього зрадника, бо мовчанням своїм скоїв я саме зраду й сина вашого тим погубив…
…І розповів йому все те, що до того тримав на серці.
І схопив тоді Каспіан у гніві свою бойову сокиру та замахнувся на Дриніана, а той мов прикипів до місця і лише голову понурив. Та, вже піднявши над головою сокиру, король відкинув її геть і мовив: «Втратив я дружину мою любу, втратив і сина, так невже втрачу я ще й вірного друга мого?» – і з тими словами обійняв він старого друга та й гірко заридав. Ось так непорушною і зосталася давня їхня дружба. От вам історія про королевича Риліана.
Тільки тепер Джил, що терпляче вислухала її від початку до кінця, не втрималася й зауважила:
– Можу закластися, що та зміюка і жінка в зеленому – одна й та ж особа!
– Угу, угу, угу, – одностайно залопотіли крилами сови. – Хто-хто-хто б заперечував!
– А ще ми гад-гадаємо, – додав Сизокрил, – що принц, може, не живий не мертвий, та радше живий, бо ніяких кісток…
– Ми більш ніж гадаємо, ми достеменно знаємо, – не дослухавши про кістки, озвався Бяклі. – Так сказав Аслан.
– Ще невідомо, що гірше, – розсудив найстаріший пугач. – Якщо він потрібен їй живим, а, судячи з усього, так воно і є, то зло вона замислила велике, як би не проти всієї Нарнії. Ще на початку часів прийшла до цих місць могутня Біла Чаклунка. А прийшла вона до нас із півночі та принесла з собою сніги та льоди, прирікаючи нас на нескінченну зиму. Ох-ох-ох, от ми й гадаємо, а чи не з того ж чаклунського роду й ця невідома особа.
– Пхе! І не з такими зміюками стикалися! – зневажливо знизав плечима Бяклі. – Та спершу ми повинні знайти королевича. Чим ви можете нам зарадити?
– А чи є у вас хоч якась зачіпка як і де шукати? – спитав Сизокрил.
– Так! Десь далеко на півночі ми повинні віднайти руїни велетенського міста.
Що тут почалося: що пугачі, що сови замахали крилами, пір’я настовбурчили, очі повитріщали і, переступаючи з лапки на лапку, всі разом навперебій заходилися відпугукуватися від подорожі.
– Ух, вам краще подорожувати вдень, а нам уночі, а це ох-ох-ох як не зручно, – казали одні.
– Мені вже й серед цих руїн старої вежі – і те занадто світло, угу! – додавали інші.
– А це тому, що асамблея затяглася до самого ранку, – наполягали треті.
Словом, здійнявся такий галас, що за якусь мить чемний совиний парламент перетворився на звичайнісінький пташиний базар – і все через одну-єдину згадку про руїни велетенського міста. Здавалося, всі ладні були летіти куди-завгодно, хоч на край світу, аби подалі від того місця. Нарешті Сизокрил примудрився перепугукати усіх:
– Слух-ух-ухайте! Тихо! Їм не одразу до руїн! Їм ще треба перетнути дику Вересилію, країну йотунів[1]. А що як попрохати когось із простокваків? Хай ті й допоможуть!
– Попрохай! – одностайно вирішили всі.
– Тоді в дорогу! – виголосив Сизокрил. – Я понесу одного, хто зі мною? Ми повинні бути там до світання.
– Гаразд, я полечу! – мовив хтось із пугачів. – Але тільки до простоквакового болота…
– Ух! Сідай та полетіли! – звернувся Сизокрил до Джил.
– Гадаю, вона спить, – відповів за неї Бяклі.
Розділ 5
Зустріч із простокваком
Джил спала. Ще від початку совиної асамблеї на неї позіхи напали, і як вона не намагалася здолати дрімоту, а все ж дрімота здолала її. Можна тільки уявити її невдоволення, коли час од часу вона підхоплювалася від пташиного пугукання та зі здивуванням виявляла, що вона сидить на голих запилюжених дошках у напівзруйнованій темній чи то дзвіниці, чи то облоговій вежі, де з усіх закутків у пітьмі блимають очима сови. Та ще менше радості вона відчула, коли з’ясувалося, що треба ще кудись поспішати, та, як не дивно, не до ліжка, а бозна-куди, та ще й верхи, до того ж на… сові.
– Нумо, Поул, прокидайся, – крізь дрімоту долинув до неї голос Бяклі. – На нас чатують неабиякі пригоди!
– Годі вже з мене пригод! – також крізь сон відмахнулася була Джил.
1
Йотуни – персонажі скандинавської міфології, велетні, які часто зображуються потворами з двома головами або чотирма руками; за деякими джерелами, передували богам та людям, а жили серед холодної та кам’янистої пустки на північному чи північно-східному краю землі. (Прим. пер.)