— Я нічого не можу зробити, поки ви дивитеся, — заскиглив я.
Той на секунду закотив очі. Цього якраз вистачило, щоб я вільною рукою схопив його за шию. Від мого сильного натиску великим пальцем з обличчя охоронця зникло здивування. Після цього мені лишалося тільки проконтролювати його непритомне падіння на кахляну підлогу. Коли, приємно гупнувши, Раско опинився долі, я відімкнув кайданки на своєму зап’ястку і швидко обшукав його, поки він ледь чутно хропів. Змушений виправдовувати репутацію злодія, я поцупив із задньої кишені його штанів гаманець і, перш ніж підвестися й розвернутися, надійно сховав його в кишені. Тим часом усі чоловіки з вервечки попід стіною дивилися на мене.
— Він зомлів, — сказав я, і вони отетеріло витріщилися. — Li svenas, — додав, але це нічого їм не пояснило. Відтак показав на непритомного служаку, на двері, а тоді на себе. — Піду по допомогу. Ви, хлопці, наглядайте за ним, а я незабаром повернуся.
Жоден із них не мав змоги піти за мною, і я вискочив із входу. Мало не до рук Жирдяєві. Він прокричав щось і потягнувся до мене, та я вже давно зник із вокзалу, розчинившись у натовпі. З-за моєї спини долинуло ще кілька обурених вигуків, але вони невдовзі стихли, поки я, прослизнувши між двох коней, обігнув карету й подався темним провулком із віддаленого боку вулиці. Ось як просто все склалося.
Провулок виходив на іншу вулицю, таку саму велелюдну, як перша, і я почимчикував нею, нічим не виділяючись із юрби. Вільний, наче птах. Я навіть став посвистувати на ходу, роздивляючись цікаві місця, жінок під вуалями й чоловіків у яскравому вбранні. Оце так життя!
А може, ні? Самотою на примітивній планеті, без знання мови, у розшуку влади — чому радіти? Негайно запанував морок, і я почав глузувати вголос.
— Ото й усе, Джиме? Ти лякаєшся, зіткнувшись із найменшою проблемою. Як не соромно! Що сказав би на це Слон?
«Він сказав би: “Годі балакати привселюдно”, — подумав я, помітивши, як дивно на мене поглядають. Тож я щасливо засвистав, не переймаючись нічим на світі, завернув за ріг і побачив столи та стільці, чоловіків, які сиділи, смакуючи цікавими напоями, під вивіскою з написом «SOSTEN НА GWYRAS», який геть ні про що мені не говорив. Утім, під ним було надруковано: «N1PAROLOS ESPERANTO, BONVENUU». Я понадіявся, що мовою есперанто тут розмовляють краще, ніж пишуть. Знайшов столик під стіною, опустився на стілець і поклацав пальцями старезному офіціантові.
— Детплеґадов, — промовив він.
— Лізь до інших зі своїми «плеґадов», — відповів я. — Ми розмовляємо мовою есперанто. Що тут є випити, татуню?
— Пиво, вино, довр-том-іс.
— На довр-том-іс я сьогодні просто не налаштований. Велике пиво, будь ласка.
Коли офіціант відвернувся, я дістав гаманець Раско. Якщо мої охоронці мусили стимулювати місцеву економіку, то не могли не мати при собі трохи місцевої валюти. Коли я кинув гаманець на стіл, він задзеленчав, повний маленьких металевих кружалець. Я витрусив одне кружальце й перевернув його. З одного боку на ньому було викарбувано двійку, на другому — слово «Arghans».[1]
— Із вас один арґанс, — озвався офіціант і поставив переді мною наповнений по вінця глиняний кухоль. Я передав йому монету.
— Візьміть, добродію, а решту лишіть собі.
— Ви, інопланетяни, такі щедрі, — не дуже розбірливо відповів той, пробуючи монету на зуб. — Не скнарі, не дурні, не злі, як тутешні. Хотіти дівка? Хлопець? Покурити кеварґен[2]?
— Може, згодом. Я дам вам знати. Зараз — пиво, а згодом — п’янкі насолоди місцевого життя.
Він, бурмочучи, забрався геть, а я зробив великий ковток пива. І негайно про це пожалкував. Ковтнув — і ще раз пожалкував, бо отруйний напій забулькав і закипів у моєму шлунково-кишковому тракті. Тоді я відштовхнув кухоль і гикнув. Досить уже цих дурощів. Я втік, чудово, крок перший. А що далі?
Наразі мені не спадало на гадку нічого. Я трохи надпив пиво, що залишалося таким самим огидним на смак, але навіть ця героїчна процедура не надихнула. Коли до мене підкрався офіціант і хрипко зашепотів, прикрившись долонею, я аж зрадів його появі.
— Нова поставка кеварґен просто з поля. Кайф на багато дні. Хотіти? Ні? А може, дівка з батогами? Змії? Шкіряні ремені та гаряча грязюка...
Я перервав його, бо засумнівався, що мені подобається такий поворот розмови.
— Я ситий, кажу вам, що ситий. Хочу тільки одного: пояснення, як повернутися до муніципальної будівлі.
— Не знати довгі слова.
— Хочу знайти будівлю — велику, високу, де вдосталь інопланетян.