– Працюєш цілий день, як віл, – ніколи не те що зайти, а й угору глянути. Дозвольте рекомендуватися, – сказав він уже впевнено і, наскільки міг, увічливо. – Студент Дубинський.
Дама простягла йому руку.
– Дуже приємно. Навроцька. Прошу сідати.
«В неї гарна вузька рука», – подумав Дубинський, і йому стало безпричинно весело.
– Справа така... – бадьоро почав він, оглушливо прокашлявшись. – Справа така...
Але тут зупинився і відчув, як солоденький холодок виник у грудях і побіг через коліна до п'ят. Бо ніякої справи, власне, і не було, і коли зараз ніщо путнє не спаде на думку, доведеться, склавши руки, покірно спускатися на дно.
– Справа така... Хм... Ви, звичайно, пробачте мені пізній візит...
– Нe, годі тут реверанси розводити, – несподівано серйозно сказав хлопчисько, що до цього часу пильно й допитливо розглядав студента. – Ти діло говори.
Жінка подивилась на нього й засміялась. Дубинський стримано заїржав.
– Суворий хлоп'яга, – сказав він, мотнувши головою на хлопця. – Йому яка година?
– Пів на сьому, – відповіла мати.
– Це здорово, – ввічливо ухвалив Дубинський. – Зовсім цього не сподівався. Колосальний хлоп.
– Я не клоп, – образився співбесідник. – Сам ти клоп. Я – Петро Григорович.
– Як? Петро? Це щось неймовірне. Я теж Петром називаюсь. Або – як мене полюбляють називати фамільярно настроєні люди – Півень. Так ти, виходить, теж Півник?
– Для кого Півник, – сказав, колупаючи в носі, хлопчисько, – а для кого й Петро Григорович.
Дубинського охопив раптовий порив ніжности: він ухопив хлопця за підборіддя та обережно, як йому здавалось, ляпнув долонею по вузькій спині:
– Ах ти ж... стакан!
– Ма-мо, – жалісливо запищав хлопець, – чого воно б'ється і лається?..
– Я по-товариському, – щиро признався Дубинський. – Пропоную мир. Ну, не ламайся, як маца.
Вони щиро потиснули один одному руки, і повітря переповнив мир, радість і сміх.
– Так от в якій я справі, – натхненно і несподівано для самого себе сказав Дубинський. – Я дізнався, що ви шукаєте вчителя для свого Півника.
Сказав – і вдруге сьогодні злякався своєї зухвалости.
– Так, це правда. Я шукаю вчителя.
Дубинський одкинувся назад і замовк. Він не вірив власним вухам. Але, як азартний грач, плюнув на обережність і пустився берега.
– Його, напевне, треба вчити української мови?
– Так, і української мови.
Дубинський раптом хихикнув. Навроцька здивовано зиркнула на нього, Але обличчя йому вже стало суворе й недоторкано-серйозне.
– Чудово... – пробасив він. – Про це можна говорити.
– Але чекайте, – згадала господиня. – Як же ви про це дізналися? Ми не тільки не давали об'яви в газеті, але й...
Погляд Дубинського інстинктивно впав на відчинені двері. Але ганебне замішання тривало не більше секунди. Дубинський зі співчуттям, навіть з легеньким презирством зиркнув на Навроцьку.
– О, річ зовсім зрозуміла. Ви ще не знаєте... Я вам не сказав... Я працюю за репортера... Цим сказано все.
– Прекрасна поінформованість. А ваші умови?
Дубинський весь затремтів од восторга. Перше він мріяв тільки про те, аби так-сяк вислизнути з цієї пастки. Тепер він бачив, що доля рішуче й безповоротно обрала його на свого улюбленця і він перемагає – перемагає, перемагає, рішуче й остаточно.
Він зблизив брови й сказав нерішуче:
– Пробачте ... але такий швидкий перехід до діла... Я скажу вам завтра.
– Гаразд. І завтра ж таки можете й почати?
– Ну, звичайно. А тепер... – він підвівся і клацнув рудими потертими підборами. – Тепер дозвольте побажати всього найкращого. Завтра о четвертій я буду.
Уже в передпокої ґречна господиня раптом згадала:
– Пробачте... може, вам... аванс?
– М-м... – невиразно прогудів Дубинський.
Навроцька на хвилинку вийшла і, повернувшись, всунула в руку Дубинського кольоровий папірець.
– Заходь, – пронявчав Півень. – Ми будемо раді тебе бачити.
– Ах ти ж... порося. – Дубинський легенько штурхнув хлопця в живіт. – Добре, зайду. Добраніч.
– На все добре.
Дубинський додому не йшов.
Він летів на легких, радісних, дужих крилах.
IV
– Чорт його знає... – бурчав маленький Рухляк і метушився на цупкому зім'ятому ліжку. – Вештається по різних консулихах, сардинки жере, попиває шампанське. Забув про нас. А ти голодуй. Свиня наш Дубинський, правда, Крамарику?
Крамаренко не відповідав.
Крамаренко спав, посвистуючи й похропуючи.
– Це називається товариш. Не товариш він нам, а... гражданін.